Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— Ох… Вибач… ради мертвих…

— Ух! — вимовив Мовчун і кинув лука в куток кімнати, неначе раптом усвідомив, що тримає в руці кавалок лайна, а тоді спантеличено витріщився на стрілу.

— Це вже краще.

Вона всміхнулась, і Шукач зрозумів, що либиться, мов недо­умок. У нього з рота, мабуть, витекло трохи слини, зовсім трішечки, та це не так уже його й бентежило. Допоки вона розмовляла, все інше здавалося не надто важливим. Вона покликала їх жестом до себе, погладжуючи сперте повітря довгими білими пальцями.

— Не треба стояти так далеко від мене. Підходьте ближче.

Вони з Мовчуном незграбно посунули до неї, наче цікаві діти. Шукач мало не перечепився, кваплячись її потішити, а Мовчун дорогою врізався у стіл і мало не беркицьнувся долілиць.

— Мене звати Кориб.

— О, — видобув Шукач. Поза сумнівом, найпрекрасніше ім’я на світі. Просто вражає, що одне-єдине слово може бути таким прекрасним.

— Моє ім’я — Хардінг Мовчун!

— Мене кличуть Шукачем — через гострий нюх і… е…

Ради мертвих, як же важко нормально думати. Він мав займатися чимось важливим, але чим саме, ніяк не міг згадати.

— Шукач… ідеально. — Її голос заспокоював, наче тепла купіль, наче м’який поцілунок, наче молоко з медом… — Рано ще спати!

У Шукача гойднулася голова, і мальоване лице Кориб попливло перед ним чорно-білою розмазаною плямою.

— Вибач! — булькнув він, знову зашарівся і спробував заховати ніж за спиною. — Страшно шкода, що так вийшло з ножем… гадки не маю, що…

— Не турбуйся. Я рада, що ти його приніс. Гадаю, було б чудово, якби ти заколов ним свого друга.

— Його? — Шукач скосив очі на Мовчуна.

Мовчун усміхнувся й кивнув йому.

— Так, однозначно!

— Правильно, правильно, добра думка. — Шукач підняв ніж. Той, здавалося, важив цілу тонну. — Гм… ти хотіла б, щоб я штрикнув його в якесь певне місце?

— Гарно було б, якби в серце.

— Правильно кажеш. Атож. У серце. — Мовчун розвернувся обличчям до Шукача так, щоб йому було простіше. Шукач кліпнув і стер із чола піт. — Тоді поїхали.

Трясця, як же макітриться в голові. Він примружився на Мовчунові груди, бажаючи точно зробити все правильно з першого разу й не осоромитися знову.

— Поїхали…

— Негайно! — засичала вона на нього. — Просто зро…

Лезо сокири, цокнувши, охайно розбило їй голову посереди­ні аж до підборіддя. Бризнула кров, полетівши в ошелешене обличчя Шукача, і худе тіло відьми повалилося на каміння так, ніби складалося з самого лиш ганчір’я.

Доу, нахмурившись, покрутив держак сокири сюди-туди, доки лезо не вирвалося з розбитого черепа Кориб, ледь чутно чвакнувши.

— Ця сучка забагато патякає, — пробурчав він.

Кривава Дев’ятка відчув зміну. Вона була схожа на перший зелений паросток навесні. На перше тепло у вітрі з настанням літа. Страховидло тримав його не так, як раніше, і явно недарма. Його кістки більше не стогнали, готові зламатися. Сили у велетневі стало менше, а в ньому — більше.

Кривава Дев’ятка втягнув у себе повітря, і його гнів розгорівся як зазвичай. Він поступово, поволі відсторонив обличчя від велетневого плеча, відчув, як із рота виходить метал. Покрутився, доки не звільнив шию. Доки не глянув у скорчене лице велетня. Кривава Дев’ятка всміхнувся, а тоді кинувся вперед, швидко, наче сніп іскор, і глибоко вгризся зубами в його велику нижню губу.

Велетень охнув, посунув руки, спробував прибрати голову Кривавої Дев’ятки, вирвати в себе з рота кусючі зуби. От тільки легше було б позбутися чуми. Його руки ослабли, і Кривава Дев’ятка крутнув рукою, в якій тримав меч Творця. Вона крутнулася так, як крутиться змія у гнізді, і він поволі заходився її звільняти.

Блакитна лівиця велетня відстала від тіла Кривавої Дев’ятки, його блакитна долоня схопилася за зап’ясток супротивника, але спинити його було неможливо. Коли насінина дерева знаходить тріщинку в горі, за багато років глибоке коріння цього дерева розтрощить сам камінь, із якого вона складається. Тож Кривава Дев’ятка напружив усі м’язи й коротав повільний час, із ненавистю шиплячи у скорчені вуста Страховидла. Клинок повільно, поступово тягнувся вперед, і самісіньке його вістря вгризлося в мальовану плоть просто під найнижчим ребром велетня.

Кривава Дев’ятка відчув, як гаряча кров стікає по руків’ю та його стисненому кулаку, витікає з рота Страховидла йому до рота, стікає по його шиї, витікає з ран у нього на спині, крапає на землю, як і годиться. Клинок м’яко, обережно входив у татуйоване тіло Страховидла — навскіс, угору, вперед.

Великі руки хапалися за передпліччя Кривавої Дев’ятки, за його спину, відчайдушно шукаючи якоїсь зачіпки, щоб зупинити страшне просування того клинка вперед. Однак сила велетня невпинно танула, наче лід перед піччю. Легше зупинити Вайтфлоу, ніж зупинити Криваву Дев’ятку. Його долоні рухалися так, як зростає могутнє дерево, долаючи відстань зовсім потроху, та цього не могла спинити жодна плоть, жоден камінь, жоден метал.

Нашкодити мальованому боку велетня було неможливо. Так улаштував великий Ґлустрод багато років тому, за Старого часу, коли на шкірі Страховидла були записані ті слова. От тільки Ґлустрод писав лише на одній його половині. Тепер же вістря меча Творця поволі, м’яко, обережно перетнуло поділ між ними й опинилося на чистій половині, врізалось Страховидлові в нутрощі, проштрикнуло його, наче м’ясо, яке готують до вогню.

Велетень видав потужний високий крик, і його руки покинули останні сили. Кривава Дев’ятка розімкнув щелепи й відпустив його, міцно тримаючись однією рукою за його спину, тимчасом як друга далі встромляла в нього меч. Кривава Дев’ятка засміявся крізь стиснені зуби, захихотів крізь нерівну діру в обличчі. Устромив клинок так далеко, як тільки міг, і вістря клинка прослизнуло між листами броні просто під пахвою у велетня, заблищавши червінню на сонці.

Фенрір Страховидло похитнувся назад, не припиняючи протяжно квилити; його рот був роззявлений і з губи звисала ниточка червоної слини, мальована половина тіла вже загоїлась, а бліда була побита, як м’ясний фарш. Люди в колі споглядали його, застигнувши з роззявленими ротами за щитами. Його ноги зачовгали по землі, одна рука спробувала намацати червоне руків’я меча Творця, що вгруз йому в бік аж по хрестовину. З ефеса крапала кров, лишаючи на землі червоні плями. Його вереск обернувся на хрипкий стогін, одна нога перечепилася через другу, і він повалився, наче зрубане дерево, й гепнувся на спину посеред кола, розкинувши великі руки й ноги. Його лице нарешті перестало сіпатись, і запала довга тиша.

— Ради мертвих.

Слова пролунали тихо, задумливо. Лоґен примружився на вранішнє сонце й побачив, як на нього дивиться з високої вартівні на воротах чорний людський силует.

— Ради мертвих, я геть не думав, що тобі вдасться.

Коли Лоґен пішов, світ захитався з боку в бік; його дихання з холодним шипінням виривалося з рани в обличчі й дряпало хворе горло. Ті, хто стояв у колі, тепер тікали від нього, їхні голоси затихли, а щити пообвисали.

— Геть не думав, що тобі вдасться, та в убивствах немає кращих за тебе! Страшніших за тебе! Я завжди так казав!

Лоґен, хитаючись, пройшов у відчинені ворота, знайшов арковий вхід і подався вгору нерівними сходами, описуючи все нові кола. Його чоботи