Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Бемс! — я вилітаю на вулицю, в сльоту і шторм безперервної хуртовини, а зовні тренувального центру гудуть журналісти і кореспонденти.

Ваш брат, повторюють вони. Резь, твій брат, невдалий хокеїст, голосять вони. Відповідай же нам, вимагають вони.

Я зриваюся до того будиночка пішим ходом. Щоб швидко, щоб видихнутися дорогою.

Власниця, як вогнем пече, клубу. Мого клубу!

Так-так, не мого насправді.

Я їй п'яти облизував у ліжку і все викладав, будь-які свої плани і наміри, — як прищавий школяр, — а вона лежала, дивилася цими своїми яскравими оченятами, слухала й... майже завжди мовчала.

Нічого, сьогодні усе вирішиться.

У мене в легенях зараз стільки морозу збереться, що я назавжди поставлю крапку в цих наших стосунках із Ритою Шаповаловою, власницею "Скалозубів" і вдовою, трясця, вісімдесятирічного мільярдера.

Тиха, загадкова, холодна.

Але зі мною — дика, вперта, жива.

Взагалі, плювати яка. Найголовніше, що — брехуха.

Бумс! — задні двері цього клятого будиночка я відчиняю ледь не ногою. Але до кухні крокую розмірено, щоб застигнути на порозі.

Рита і студент Сергійко випускають хлопавки одночасно, тоді як Алевтина Василівна з пом'ятими кучериками намагається потягнути шнурок, але зазнає невдачі.

На них одягнені ідіотські святкові ковпаки. У кухні — світло і тепло, а рум'яна Рита тихенько сміється, показуючи літній жінці, як керувати хлопавкою.

На столі красується блюдо з тістечками та різнокольоровим печивом.

— Сьогодні день хокеїста, — вона піднімає на мене голову.

Напрочуд гарна, з прямим блискучим волоссям і акуратними вишуканими сережками, які все ж таки не блищать так привабливо, як круглі блакитні очі.

— Взагалі сьогодні — святковий день, — Рита дивиться на мене дивним поглядом. — Ось Алевтина Василівна разом із Сергійком зайшли якраз...

З її обличчя сповзає не тільки усмішка, а й узагалі будь-який вираз. Це вона вже уважно вдивилася в моє обличчя.

— На, тримай, замовте таксі і потім пообідайте, і почекайте на вулиці.

Виймаю купюри з портмоне і простягаю їх розгубленому студенту. Пенсіонерка починає протестувати, а Сергійко злякано дивиться на все навколо.

— Телефон є? — киваю я йому.

Я навіть дістаю власний смартфон, який готовий їм віддати, аби вони забралися звідси. Доводиться на прощання засовувати їм гроші просто в руки.

Моя брехлива тихоня продовжує стояти біля плити й очікувано мовчати.

Зблідла.

Не знаю щодо зайчих, але начебто змії бліднути не вміють. А в цієї виходить.

— Ну привіт, Рито Шаповалова, — її ім'я вимовляю так виразно, що можна відчути, як вібрує повітря при кожному новому звуці.

Вона затискається на очах, і я бачу, як неймовірно дико починає скорочуватися її грудна клітка. Важко дихати їй, значить.

Чому в мене не відбилася голова повністю на матчі? Чому, сука? Щоб не довелося стояти й дивитися, і розриватися зсередини, коли доводиться бачити її, перелякану й нещасну, і все одно змушувати себе не реагувати.

Як раб навколо неї стрибаю. Нічого, зараз це все закінчиться.

— Власниця клубу "Скалозубів", — додаю я голосом, що зривається.

Її плечі... чорт забирай, я в маренні чи в пеклі... її плечі полегшено опускаються.

Полегшено!

Рита ще й протяжно видихає і поправляє одне пасмо.

— А, ти про це, — майже пошепки вимовляє вона і в її голосі чується полегшення.

Простір навколо ніби плавиться, але для мене у фокусі залишається витончене обличчя.

На якому теж помітне полегшення.

Я їй кажу, що вже знаю, хто тут власниця мого клубу, а вона відчуває ПОЛЕГШЕННЯ.

— Рито, — майже заїкаюся я від злості. — Ти... Мабуть, ти забула згадати таку важливу деталь, не знаходиш? Якого біса! Навіщо ти працюєш помічницею реабілітолога?

— Усе так, як я тобі й сказала, — спокійно вимовляє вона. — Мені потрібно було місце в лікарні, Салазаров висунув умову, і...

Рита наближається, торкається мого зап'ястя, її запах обволікає, голос солодкістю проникає під шкіру, а я...

... Я стискаю тонкі безкровні долоні у своїх, ледь стримуючись, і Рита насуплено дивиться на наші з'єднані руки.

— Ти все виклала Салазарову чи хоч що-небудь залишила? — випльовую я.

— Що за нісенітниця... З чого ти взяв таке?!

— Хто він тобі? — Я смикаю її на себе, і навіть сила чарівності широко розкритих очей на мене не діє. — Коли ти збиралася повідомити, що була заміжня? Заміжня! — гаркаю я, часто дихаючи прямо в бліде обличчя.

— Як і володіння клубом, це була формальність. Це... узагалі не так, як виглядає, Артуре, — злегка заїкається Рита. — Я не беру участі у справах клубу, ти ж знаєш, я...

— Ні, я ні чорта не знаю, — зло шепочу я і втискаю гнучке тіло в себе. — Відповідай на запитання. Швидко. Зараз. Хто він тобі?

Рита дивиться так, ніби з мене шкіра сповзає, і нічого собі — саме так я себе і відчуваю. Мені потрібно вибратися з цієї шкіри, скинути її, щоб розставити тут усе по місцях.

Жар невидимими пухирями підбирається до лінії мого волосся на голові. Я хочу трясти-трясти-трясти її, цю дику-тиху дівчинку.

Немає тут у нас із нею ніякої мінікоманди, я — тупоголовий віслюк, який піддався на вудку, як і мільйони інших чоловіків. Я — явно якийсь запасний аеродром, а не основний. Вона заміжня була. За мільярдером. Успадкувала мільярдне підприємство. Я просто був не в курсі, що вона весь цей час демонструвала зарозумілість.

— Напевно, буде доцільно, — починає вона і намагається відсунутися вбік, — якщо ми присядемо...

— В очі мені дивись. — Смикаю Риту на себе, і вона рвано видихає. Очі насторожені й розгублені, як вона взагалі смієось так виглядати. — Відкрила рот і відповіла. Хто тобі Салазаров, якщо ти була... дружиною... — навіть не можу до ладу все це вимовити.