Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

жінку-журналіста вважали недоречною на війні, наголошуючи на тому, що жінка — мирне створіння, головне завдання якої народжувати дітей. Із цим було важко не погодитися, адже материнство — це жіноча справа. Але чоловікам робити дітей, а жінкам їх народжувати. Тож не обійтися одному без одного. А якщо справжній чоловік на війні, то і справжня жінка теж поруч. Чоловікам не обійтися без жінок, ким би вони не були на війні — лікарями, кухарками, журналістами чи бойовими одиницями. Єдина війна і єдина країна. А значить — і єдина перемога.

Бувало, що журналісти приїздили не у «правильний час». Ніщо не ранить так сильно, як слово, яке буває гострішим за найтонше лезо і влучає глибше, ніж куля. Жодні бронежилет каска не можуть захистити від слова, сила якого неймовірна. Чуючи образу, яка била кулеметною чергою, Ірина не відступала, не відводила погляд, не ухилялася, тримала кожен удар гідно. А ще жаліла кожного, від кого отримувала влучні й болючі атаки. Очікування, терпіння, переконання — це єдина зброя, яку може використовувати Ірина.

Жінка дивилася на суворе обличчя бійця, котрий щойно втратив побратима і не міг ні про що говорити, як тільки про цю раптову і безглузду смерть, що завітала чомусь саме сьогодні. Ірина вдивлялася у суворе обвітрене обличчя, по якому текла прозора сльоза. Сильний і мужній чоловік не міг втриматися від раптової емоції, яка застала його так несподівано і він не зміг їй протистояти.

Не пропускала Ірина удари й від місцевих, які часом кидалися на журналістів, наче навіжені, вбачаючи у них ворогів. Але їх можна було перемогти лише терпінням і переконанням. Можливо, з власної, а, можливо, не з власної волі ці люди опинилися в іншій реальності, де все перевернулося. А тепер вони стояли перед журналістами, одягнуті в усе, що залишилося після тривалих обстрілів. На кожному було по три кофти і дві куртки. В їхніх колись затишних оселях гуляв вітер. Але айстрашнішим було те, що ці люди вже не розуміли, що відбувалося навколо. І все це спонукає Ірину працювати і робити сюжети, щоб там, у ще одній реальності також почули і зрозуміли, що ж насправді відбувається на Донбасі. І на це звідкись беруться или.

Ще у дитинстві Ірина навчилася бути сильною і незалежною. Мама, мабуть, підсвідомо знала, що її золотоволосій дівчинці випаде непроста доля. Через призму ніжних маминих обіймів хвилювань маленька Іра відкрила для себе новий світ. Перші два тижні свого життя Іра була Настунею з великими карими очима, золотими кучерями та ямочками на щоках. Маленький янгол посміхався до мами, нового світу і з великою цікавістю досліджував усе навколо маленькими пальчиками. Щасливий батько мав власну думку і, передавши породіллі записку, попросив назвати доньку ім’ям Ірина. Новонароджена красуня та її мама погодилися і прийняли пропозицію голови сім’ї. Батьки не мали проблем із вихованням, хоч і не обмежували дівчинку в розвитку. Але, на диво, Ірина росла слухняною і спокійною. Батькам не потрібно було підвищувати голос, все вирішувалося мирним шляхом. Іра росла «маминою донькою» і головною діючою силою були навіть не слова, а просто погляд. Єдиного погляду матері було достатньо, щоб донька все зрозуміла.

Любляча мама обережно знайомили доньку зі світом. Тікаючи у відпустку не менше, ніж на місяць, вибаглива мама не обмежувалася лише купанням у морі та звичним байдикуванням. Разом із донькою вони відправлялися на екскурсії, вивчаючи нові місця. Слухаючи мамині розповіді, Іра закохувалася в архітектуру і бачила у кожній будівлі живу душу. Ірина обожнювала вулички зі старими будинками. Дівчинка уявляла, які люди жили у цих домах, чим займалися, які переживали емоції, коли народилися померли. Скільки поколінь жило у тій чи іншій оселі. А великі та маленькі будинки, здавалося, підморгували Ірині очима-вікнами, але так і не розкривали своїх таємниць. Дитяча захопленість згодом переросла в усвідомлене бажання до подорожей красивими і старовинними містами Європи, деякі з яких нагадують рідну Україну.

«Рівно два роки тому я закохалася у Францію. Точніше Страсбург, тому що це не зовсім типова Франція. Місто — на стикові кордону з Німеччиною. Я взагалі люблю міста, де змінювалися культури, кожна з яких залишала свій слід. За Страсбург постійно билися Франція і Німеччина. Нічого не нагадує? Наразі це процвітаюче місто, де знаходиться Рада Європи, Європарламент — тут відстоюють права людини. Дай-то Бог, щоб в Україні все завершилося так само. А Страс­бург тепер назавжди в моєму серці. Зробивши перший крок на цю землю, я зрозуміла, що це «моє» місце», — розповідає Ірина.

«Моя улюблена мамочка. Ти — моя найрідніша у світі людина. Знаєш, як я сумувала, коли ти їхала у Москву здобувати другу вищу освіту. Знаєш, як я обожнювала наші з тобою подорожі, коли татко разом відправляв нас до моря. Ми могли бути поруч щодня і я, так по-дитячому наївно, хотіла ніколи не вирости, щоб ти була завжди поруч зі мною — красива, молода і близька. Ти відкривала мені світ, була моїм найкращим гідом і вчителькою, наставницею й подругою. Ти і до цього часу мій найсуворіший критик, який не критикує мене. Ти так не любиш дивитися на мої фото в окопах, але знайшла сили не лаяти і не просити не їздити на війну. Я знаю, як сильно ти мене любиш і бачу, як ти усіма можливими способами намагаєшся мене вберегти. Ти дуже сильна. Адже найбільша сила — це бачити, що твоїй дитині загрожує небезпека, і не заважати їй рухатися власним шляхом, але підтримувати і розуміти. Інколи ти буваєш дуже відвертою, не можеш стримати свої хвилювання за мене. Ми всі недосконалі, на жаль, часто не знаходимо сил стриматися і не образити найближчих. Із близькими людьми ми завжди такі, які є насправді — без фільтрів і масок, занадто відверті, занадто прямі, занадто правдиві. Але саме ці якості я отримала від тебе у спадок. Разом із твоїм молоком увібрала в себе гостре відчуття правди і справедливості, сміливості й відкритості. Найболючіше — це бачити, як у тебе з’являються нові зморшки і потроху залишають сили. Але твої очі, а значить і душа, як і раніше — молоді. Я дуже люблю тебе, Мамо. Ти — мій тил. І я кожного дня пам’ятаю це. Я хочу, щоб ти бачили, чия я донька», — присвячує мамі теплі слова Ірина.

Істинною патріоткою та великим професіоналом, від­даним своїй справі, справжнім журналістом, основне завдання якого — показати правду, а