Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська"

разом з танками, тривав годин 5—6. Емоцій було мало (їх взагалі там було мало, наче скрутили на мінімум, на весь час перебування). Це більше схоже на важку роботу з небезпечним обладнанням. Жарко, важко, піт стікає по запилених балістичних окулярах, залишаючи брудні доріжки. Наче ореш поле чи косиш траву. Якоїсь рефлексії тоді вже не було. Просто ставишся до цього як до данини, як до умов задачі, яку треба розв’язати. І розв’язуєш її добре чи погано (я розумію, що можна було і краще, але... хто на що вчився...). Умова: тебе і твоїх товаришів прийшли вбивати. Завадити цьому можна лише в один спосіб — вбити тих, хто прийшов вбивати тебе. Все... Зброя є? Дій.

З часом почала підключатися наша артилерія — по мобільних телефонах передавали, куди класти, викликали вогонь на висоту. В якийсь момент ворог став відступати. Я бачив, як частина їх людей перебігає поле. Доволі швидко, деякі примудрялися робити зиґзаґи. Ще подумав, звідки у них стільки сил?

Іван («Охотнік») був важко контужений. Декілька десантників отримали тяжкі поранення, один помер. Їх під обстрілом з великим ризиком вивозила «беха». Втому бою уламок трохи зачепив руку «Монаха». Зняв шкіру. Його перебинтували, він залишився нагорі. А «Бобру» дісталося серйозніше. Уламки потрапили в плече, їх потім діставали в районі лопатки. Його відвезли вниз у Петровське. Але поки його не відвезли, він сам собі заліпив целоксом рану і продовжував бій, хоча руку поступово віднімало. Потім я знайшов пакетик від целокса і кривавий слід на стіні в його гнізді — достоту хоррор-муві, тільки в реалі.

Полум’ягасник на його кулеметі був пошкоджений чи то кулею, чи уламком. Взагалі, кулеметники в бою користувалися особливою увагою противника. І, напевне, основні збитки теж вони наносили.

Біля штабу я дізнався, що не всі перенесли вчорашній бій нормально. З’явилося декілька деморалізованих бійців. Коли заходив у підвал за хлібом, побачив там кількох хлопців у злегка офігілому стані, з поглядом у нікуди, начебто вони дивилися у прірву. Тоді тільки подумав: «Добре, що це не зі мною». Цим хлопцям, схоже, життя насипало більше, ніж психіка готова була прийняти. І це не питання крутості, а питання індивідуальної стійкості в конкретний момент часу. Можливо, якби не перебування мене там із моїм осмисленим вибором чи якби навантаження було сильніше, то сидів би і я в підвалі без бажання виходити назовні. Тому не засуджую їх та й іншим не раджу. Просто, шкода. Ще більше шкода покалічених та вбитих і їхні сім’ї...

• Роман Зіненко «Іловайський щоденник»

19 серпня 2014 року. Уранці комбат оголосив шикування та готовність до виходу для другої спроби зайти в місто. У строю знову лунали нарікання на те, що без прикриття бронею будь-який штурм буде самогубством. Після вчорашнього бою всі бачили, що сталося з танчиком, і думали, що бойова машина не братиме участі в операції. Комбат пообіцяв, що прикриття бронею обов’язково буде, і нарікання припинилися. Після чого ми знову рушили на позиції перед Іловайськом.

Діставшись вже знайомою нам дорогою через елеватор до розташування штабу, водіям наказали поставити автомобілі на узбіччях дороги, а особовому складу чекати подальших вказівок. Командирів рот та взводів зібрали на нараду для отримання інструкцій. Щоб хоч якось згаяти час, я вирішив розжитися соляркою. Поруч стояв армійський заправник, який щедро заповнив бак «халка».

Наша група складалася з бійців нашого батальйону, групи розвідки батальйону «Азов» та групи батальйону «Шахтарськ». Всього було близько півтори сотні людей. Коли весь транспорт був зібраний в колону, ми рушили в дорогу. На перехресті біля великого хреста, що позначав в’їзд у передмістя Іловайська, повернули праворуч та проїхали залізничний переїзд. За переїздом дорога йшла між двох посадок, що тягнулися вздовж залізничної колії. Біля посадок стояв розірваний на шматки танк. Частини танку були розкидані на значній відстані одне від одного. Обережно об’їхавши цю згорілу техніку, ми виїхали на якусь дорогу, а потім звернули з неї на ґрунтовку. Ґрунтовими дорогами, здіймаючи густі хмари пилу, ми вийшли до блокпосту 40-го БТРО в районі селища Покровка.

Блокпост займав стратегічно важливу висоту, з якої чудово проглядалася місцевість на підході до Іловайська зі східного боку. Там визначилися з подальшим маршрутом та порядком руху. Бійці, які утримували блокпост, розповідали, що пост постійно обстрілюють. Ходили чутки, що до Іловайська готується прориватися російське підкріплення з танками з цього напрямку. Пост був укріплений, якщо не зраджує пам’ять/якщо не помиляюся, двома БМП і танком. Визначивши порядок руху, командири ставили завдання своїм підрозділам.

Групи зачистки проходили вулицю за вулицею. Квартал за кварталом. Кілька разів були обстріляні з приватних будинків. Іноді потрапляли під мінометний обстріл. У таких випадках відстежували позицію міномета й передавали координати для артилерії. Коли основна група досить далеко заглибилася в селище, нам була дана коман­да підтягнутися ближче до основного загону. Не поспішаючи, ми стали рухатися на звук нашого танчика. Багато хто з жителів селища знаходилися в своїх дворах. Зустрічали привітно. Пригощали водою, яблуками та виноградом. Ми попереджали людей про заходи безпеки та просили не залишати будинки, а ще краще сховатися в льохах, доки не пройде зачистка. Пройшовши кілька кварталів, вийшли на вулицю, де стояв танчик, і під парканами будинків розмістилися хлопці з другої роти під керівництвом Миколи Криворотька. Хлопці дійшли до цього перехрестя й зупинилися, оскільки по них почав працювати стрілок з якоїсь будівлі. Танчик чекав цілевказівки та дозволу на відкриття вогню, а бійці намагалися визначити вогневу позицію стрілка. Для початку, щоб виявити снайпера, вперед висунувся «ніссан» з АГС і відпрацював підозрілий двоповерховий червоний будинок, з горища якого помітили спалахи пострілів. Потім по ньому відпрацював танк.

На шляху з Іловайська до селища помітили вантажівку аварійної служби газу, що на великій швидкості рухалася з міста до Виноградного. Танкісти по рації запросили дозволу відкрити по ній вогонь, але, поки чекали відповіді, вантажівка різко розвернулася й помчалася до міста.

Нам надійшла команда переміститися від цієї групи до іншої, яка заходила південніше. Прибувши на місце, побачили, що основна частина цієї групи розмістилася вздовж однієї з вулиць, а розвідники оглядали двори трохи далі за перехрестям. Очікування тривало близько півгодини, після чого основна група вирушила слідом за розвідниками, а нам знову наказали утримувати цю частину вулиці та найближче перехрестя. Іноді попереду звучали постріли з автоматів та танчика. Зовсім поруч стали прилітати міни. Розпластавшись вздовж парканів, ми продовжували вести спостереження за вулицею та перехрестям.

Якоїсь миті танк вийшов з ладу. Згадуючи