Читати книгу - "Хтива мрія. Книга перша, Єва Басіста"

Час знову летить, мов ошалілий,  та поступово календар підкрадається до мого дня народження.

На щастя, цей проміжок часу проходить доволі спокійно, бо не раз терпнула від думки, що Діма не зупиниться, а продовжить ляпати про мої незвичні заняття з Романом, але цього не сталося, а його слова в клубі ніхто не взяв до уваги. Галя навіть затерла це у пам’яті. Жодного разу не згадувала.

Не знаю, може Роман за моєю спиною доклав сили для того, аби він зашив рота нитками.

Я його не питала, а спеціально робити цього не бажаю та точно не буду.

Зараз моя увага сконцентрована тільки на наших стосунках - загалом усе добре. Те тепло, яке відчуваю від нього, стає жаркішим, але Роман продовжує німувати.

Інколи це так дратує, що мені аж свербить його прив'язати до ліжка та "вибити" з нього правду.

Я не кажу говорити одразу про кохання, а жадаю почути про реальні почуття до мене.

Навіть прості слова на кшталт - "ти мені небайдужа" дадуть бодай якесь розуміння ситуації.

Чи може я йому байдужа? Ні… Не вірю у це. Я відчуваю, що він щось має до мене. І карти Галини постійно верещать про це. Тут я ладна їм щиро повірити попри свій скептицизм до ворожіння.

А чому тоді він мовчить?

Мабуть, боїться зізнатися, що я для нього не просто підкорена з якою можна гратися, а щось більше… А якщо щось більше, то думає, що я почну його шантажувати тим, що не захочу більше БДСМ і стану вертіти ним у різні сторони. Поміняємося ролями.

Дарма… Такого не буде, а тим паче не викреслю зі списку БДСМ. Мені самій деякі речі до смаку, а також мені подобаються ці ігрові емоційні гойдалки…

Дають екстриму. Емоції настільки змішуються та стають гострішими, що навіть від одного доторку падлом чи стеком можу завершити.

І краще такі емоції, аніж плигання з парашутом чи стрибання з моста з канатом, який ще й обірватися може. Сумнівний та небезпечний екстрим. 

А тому не стану скасовувати його бажання. Усьому знайдеться місце. І БДСМ, і звичайному сексу… Аби він тільки почав зі мною відверто говорити.

Хай би це було якнайшвидше, бо час  невпинно чалапає… Я буду тут ще місяць, а там знову збирати валізу та летіти до Італії. Хоча ні… Перед цим до бабусі на декілька днів.

Але до цього ще далеко - понад місяць, за який, сподіваюся, Роман набереться мужності та скаже мені про свої почуття, бо якщо продовжить відмовчуватися - доведеться через «не хочу» мені брати все у свої руки, а цього робити не бажаю.

Його черга перших кроків, а тому чекаю на них. Сподіваюся, що все ж таки дочекаюся.

Дочекаюся саме сьогодні, тридцятого липня? Раніше на це надіялася, але не доля нам навіть зустрітися у цей день, бо Роман у відрядженні.

Тому коли вранці розплющую очі, то отримую від нього привітання у застосунку для листування.

Відписую йому та кладу телефон біля себе. Дивлюся на стелю, а чомусь у голові неочікувано з'являється думка:

- А що буде зі мною через десять років?

Хм… Ну, мабуть, працюватиму, матиму свій будинок, який облаштую за своїм смаком… Сподіваюся, що матиму і сім'ю та дітей. Сім'я з Романом?

Не знаю… Але дуже хочеться, щоб із ним…

На першому поверсі роздається гуркіт, наче там шафа падає, а там чую вереск батьків - запекла сварка.

Закочую очі. Навіть сьогодні. Невже не можуть, хоч у цей день не перевертати будинок?

Встаю, виходжу зі своєї кімнати та спускаюся до вітальні, де до мене долітають вкрай неприємні слова.

Мама кричить татові, що він ідіот безмозкий, а він їй - брудна шльондра, а там вилітає з кімнати. Гупає дверми.

"Весело"…

Виходить, що я донька безмозкого ідіота і брудної шльондри… «Ідеальний» мікс.

Боже, ну чого вони так сваряться? У цих людей все є. Реально все, що можна тільки побажати, а вони, мов дві злі собаки. Гризуться та гризуться…

- Що сталося? - запитую у мами, яка стоїть до мене спиною.

Вона розвертається. І найдивніше - не сказати, що мама зла чи засмучена, а якось навпаки - у сірих очах витає задоволення. Чи може мені здається?

Ні, точно здається. Не можна після таких слів насолоду отримувати.

- Насте, нічого серйозного, - спокійно відповідає мама.

- Не віриться, - кривлюся. - Я чула кінець.

- Маленька перепалка. Потім перепросимо одне в одного, та все буде нормально, - показує білі зуби. - До того сьогодні не до цього.

Мама змінює тему - починає завалювати мене привітаннями, а після цього каже одну чудову новину - сьогодні прилітає дідусь із Італії. А потім… Ну не може без ложки солі. Дорікає мені, що я привереда, бо не захотіла робити гучне святкування, адже типу ювілей - двадцять років.

Але я не хочу цього, а до того знаю, як він проходитиме - прийде купа невідомих мені друзів батьків та у повітрі смердітиме дорогим алкоголем і парфумами, а точніше - нудьгою.