Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

допустити, щоб його діти повторили долю дітей безробітних, яких йому випадало бачити в занепалих районах, поселеннях, розташованих неподалік від закритих фабрик та уздовж недіючих більше колій. Вражений і нажаханий, він зрозумів, що зараз робить вибір між життям своїх дітей і життям пасажирів «Комети». Раніше такий конфлікт був просто неможливий. Оберігаючи безпеку пасажирів, він дбав про захист власних дітей; перше передбачало друге, і навпаки, в цьому не було суперечності, жодної необхідності в жертвах. Тепер же, якщо він хотів урятувати пасажирів, то зробити це міг тільки ціною життя власних дітей.

Він туманно пригадав проповіді про красу самоспалення, чесноту самопожертви заради інших. Чоловік нічого не знав про філософію етики, але несподівано усвідомив (не у формі слів, а через напад темного, лютого, дикого болю): якщо це була чеснота, то йому й клаптя від неї не треба.

Він увійшов у депо і наказав підготувати до виїзду на Вінстон великий, старезний локомотив на вугільній тязі.

Начальник служби руху скористався телефоном у диспетчерському офісі, щоб зібрати команду для паровоза, як йому було наказано. Але його рука зі слухавкою завмерла в повітрі. Чоловіка раптово пронизала думка, що цим вчинком він прирікає людей на смерть: серед двадцяти осіб, зазначених у списку, що лежав перед ним, двоє, обраних ним, загинуть. Він відчув холод — і не більше. Жодного неспокою, тільки збентеження, тільки байдужість і здивування. До його обов’язків ніколи не входило посилати людей на смерть; навпаки — він викликав їх, щоб вони заробляли на власне прожиття. Як дивно, подумалось йому; і дивно, що його рука завмерла; те, що змусило його зупинитися, здавалося, походило з минулого двадцятирічної давнини; хоча, подумав він, як химерно, — насправді всьому цьому лише місяць, не більше.

Диспетчерові було сорок вісім років. Він не мав родини, друзів, жодних зв’язків із іншою людською істотою на світі. Всю можливу відданість, яку інші люди розподіляють на безліч випадкових зв’язків, він цілком присвятив особі свого молодшого на двадцять п’ять років брата, якого виховав сам. Він відправив хлопця вчитися до технологічного коледжу, і всі — як старший брат, так і вчителі, — добре бачили, що на цьому юному рішучому чолі накреслено знак генія. З тією ж спрямованою в одне русло відданістю, що й у брата, хлопець дбав винятково про своє навчання. Його не цікавили ні спорт, ні вечірки, ні дівчата — лише ті речі, які він збирався винайти та створити. Юнак закінчив коледж і почав працювати в дослідницькій лабораторії великого концерну електроенергії в Масачусетсі, отримуючи за це незвично високу для його віку заробітну плату.

Сьогодні двадцять восьме травня, подумав диспетчер. Директиву десять двісті вісімдесят дев’ять видали першого числа. Увечері першого травня його повідомили, що брат наклав на себе руки.

Він чув, начебто директива була необхідна для порятунку країни. Він не знав, правда це чи ні; не знав також, що саме необхідно для порятунку країни. Але, відчувши якийсь незбагненний імпульс, чоловік пішов до офісу редактора місцевої газети і почав вимагати опублікувати повідомлення про смерть його брата. «Люди повинні про це знати», — тільки таку причину він міг назвати. Чоловік не здатен був пояснити, що якісь пошкоджені зв’язки в його мозку сформулювали безсловесний висновок: якщо директива була волевиявленням народу, то народ повинен знати про цей випадок. Якби люди дізналися про те, що сталось, вони б не підтримували і не відстоювали директиву. Редактор йому відмовив. Сказав, що це негативно позначиться на моральному стані людей.

Чоловік нічогісінько не знав про політичну філософію. Зате він знав, що саме цієї миті втратив будь-яке зацікавлення життям або смертю людей у своїй країні.

Стискаючи телефонну слухавку, він подумав, що, мабуть, варто було застерегти чоловіків, яким от-от зателефонує. Вони йому довіряли, вони б навіть запідозрити не могли, що він свідомо здатен послати їх на смерть.

Але похитав головою: що за застаріла думка, минулорічна думка, пережиток того часу, коли він теж їм довіряв. Зараз це вже не мало жодного значення. Його мозок працював повільно, ніби він тягнув думки крізь вакуум, в якому не було емоцій, щоб їх якось стимулювати. Подумав, що якби він кого-небудь попередив, то почались би проблеми — наприклад, сварка, — і йому довелось би докладати величезних зусиль, щоб її уникнути. Він уже забув, за що раніше починали такі сварки. За істину? Справедливість? Братерство? Йому не хотілося робити щонайменшого зусилля. Він був дуже втомлений. Якщо застерегти усіх людей із цього списку, подумав він, то не залишиться нікого, хто міг би керувати цим паротягом, тому він урятував би два життя плюс триста пасажирів «Комети».

Але ніщо в його свідомості не відгукнулося на ці цифри. «Життя» — це було просто слово, воно не мало жодного значення.

Він притис телефонну слухавку до вуха, набрав два номери і негайно викликав на роботу машиніста і кочегара.

Паротяг номер триста шість виїхав до Вінстона, коли Дейв Мітчам спустився сходами додолу.

— Підготуйте для мене автодрезину, — наказав він. — Я їду до Фермонта.

Фермонт — маленька станція, розташована за тридцять кілометрів на схід уздовж лінії. Робітник кивнув, нічого не запитуючи. Білла Брента серед них не було. Мітчам пішов до його офісу. Брент мовчки сидів за своїм столом. Здавалося, він на щось чекає.

— Я їду до Фермонта, — повідомив Мітчам. Голос його лунав агресивно-буденно; тон наче натякав, що відповідати не обов’язково. — У них там кілька тижнів тому був дизель… На якомусь аварійному ремонті, чи щось таке… Я їду, щоб перевірити, чи не можемо ми ним скористатися.

Він замовк, але Брент нічого не сказав.

— У ситуації, що склалася, ми не можемо утримувати цей потяг до ранку, — продовжив Мітчам, не дивлячись на нього. — Хай там як, ми повинні спробувати. Тепер я думаю: а раптом вдасться використати цей дизель? Це останній, на який можемо розраховувати. Тому, якщо від мене через півгодини нічого не буде чути, підписуйте наказ і відсилайте «Комету» з номером триста шість.

Незалежно від того, що собі думав Мітчам, він просто не міг повірити у почуте. Після паузи Брент ледь чутно вимовив:

— Ні.

— Тобто — ні?

— Я цього не робитиму.

— Тобто — не робитимете? Це наказ!

— Я не буду цього робити, — Брентів голос лунав твердо та впевнено, не затьмарений жодною емоцією.

— Ти відмовляєшся виконувати наказ?

— Так.

— Але ти не маєш права! І я не буду сперечатися на цю тему. Я так вирішив, це моя відповідальність і твоя думка мене не цікавить. Твоя робота — виконувати