Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону"

про майстерність біло-швейки), у савані, постійно згадуваний образ якого давав їй певне задоволення: цей саван, хоч і не вельми пишний, проте тішив її марнославство. Але суть була не в цьому: всі Сваннові вчинки і думки, пов'язані з Одеттою, спрямовувало й спонукувало невиразне почуття, що хоч він, може, не менш дорогий їй, але водночас і менш милий, ніж будь-який, найнудніший з «гурту» Вердюренів, а тому, переносячись думкою у вищий світ, де всі вважали його за взірець, у вищий світ, куди його намагалися будь-що залучити, де без нього нудилися, він знов починав вірити, що існує щасливіше життя, і його надило до нього, як надить хворого, який був кілька місяців на постільному режимі і на дієті, видрукуване в газеті меню офіційного сніданку або реклама про морський круїз довкола Сицилії.

Перед своїми великосвітськими друзями він перепрошував за те, що їх не одвідує, а перед Одеттою виправдувався в тому, що приходить до неї. А ще він платив за свої одвідини її (і наприкінці місяця запитував себе: оскільки він надуживав Одеттиним терпінням і одвідував її надто часто, то чи вистачить їй послати чотири тисячі франків?) і для кожного візиту знаходив якийсь привід: іноді то був якийсь презент, іноді якесь повідомлення, якого вона чекала, іноді зустріч із паном де Шарлюсом, який прямував до неї і, спіткавши Сванна дорогою, вимагав, щоб Сванн його провів. Коли ж приводу не було, він просив пана де Шарлюса мерщій вирушити до Одетти і сказати між іншим під час розмови, ніби Шарлюс згадав, що йому треба щось притьмом передати Сваннові, так ось, чи не буде вона така ласкава і не пошле по нього; але найчастіше Сванн чекав марно, а ввечері пан де Шарлюс повідомляв його, що справа не вигоріла. Отже не кажучи вже про те, що Одетта тепер часто їхала з Парижа, вона дуже рідко бачила його, навіть як перебувала в місті, і якщо в ті часи, коли вона його кохала, Одетта казала йому: «Я завжди вільна» і «Чи ж мене обходить те, що інші думають!», то нині, щоразу, як йому хотілося побачитися з нею, Одетта посилалася на пристойності або вигадувала, що їй ніколи. Коли він казав їй про своє бажання піти на доброчинне свято, на вернісаж, на прем'єру, словом, туди, де мала бути Одетта, вона заявляла, що він, видно, хоче виставити напоказ їхній зв'язок і що він ставиться до неї, як до якоїсь шльондри. Щоб якось підтримувати їхні побачення, Сванн, бувши в курсі того, що Одетта знайома і приятелює з моїм дідом у перших Адольфом, чиїм другом він був сам, прийшов якось на його квартирку на вулиці Бельшас, щоб попросити старого вплинути на Одетту. Про мого діда Одетта завжди говорила зі Сванном пишномовно: «О, він нітрохи не схожий на тебе! У нашій дружбі для мене таїться щось прегарне, високе, чудове! Ось він мене шанує — він утримується показуватися зі мною прилюдно!», тому Сванн був збентежений і не знав, на яку ступити. Він почав з апріорного допущення досконалосте Одетти, з аксіоми про її серафичну надземність, з виявлення її недоказуваної доброчесности, уявлення про яку годі вивести з досвіду. «Я хочу з вами поговорити. Ви, як ніхто, знаєте, що Одетта — жінка дивовижна, що це надзвичайна істота, що це ангелиця. Але ви знаєте й інше, знаєте, що таке паризьке життя. Не всі бачать Одетту в такому світлі, як бачимо ми з вами. І от вирискалися такі, хто запевняє, що я граю дещо смішну ролю, тому вона не бажає бачитися зі мною на вулиці, в театрі. Вона так вважає на ваш суд, чи не могли б ви озватися словом за мене, запевнити її, що вона помиляється, гадаючи, ніби я шапковим уклоном на вулиці можу скомпрометувати її?»

Дід порадив Сваннові якийсь час уникати Одетти, так її можна ще дужче до себе прихилити, а Одетті нараяв дозволити Сваннові зустрічатися з нею будь-де. Через кілька днів Одетта розповіла Сваннові про те, якого розчарування вона зазнала: мій дід не кращий за інших чоловіків, він спробував узяти її силоміць! Сванн спересердя хотів викликати мого діда на поєдинок, Одетта його утримала, але при зустрічі з дідом Сванн, одначе, руки йому не подав. Сванн дуже шкодував, що посварився з моїм дідом Адольфом, він мав надію побалакати з ним по щирості і з'ясувати, як поводилася Одетта в Ніцці, про що до Сванна докотилися каламутні поголоски. Зиму мій дід Адольф звичайно проводив у Ніцці. І в Сванна виникла гадка, чи не познайомився він там з Одеттою. Один знайомий при Сваннові натякнув, що такий собі був, певне, її коханець, і це приголомшило Сванна. Але коли в його вуха вносили щось таке, що ще перед тим, як він дізнавався про це, на його переконання, вжахнуло б його, і що здалося б йому тоді неймовірним, — воно одразу ж зливалося з його журбою, і він це приймав, він уже не розумів, як могло цього не бути. Одначе кожна така деталь додавала нового незатертого штриха до намальованого портрета його коханки. До Сванна нібито вже доходило, що Одетта вславилася легкозвичайністю, в чому він сам зроду б її не запідозрив, і що в Бадені і в Ніцці, де вона колись проводила по кілька місяців, слава про неї ходила щербата. Сванн спробував знову зійтися з деякими марнотратцями життя, щоб розпитати їх, але вони були в курсі його знайомства з Одеттою, до того ж він сам боявся нагадати їм про неї, напровадити їх на її слід. Йому ще й досі здавалося, ніби космополітичний дух баденської чи ніццької дійсносте відзначався особливою занудливістю, але нині, дізнавшись, що Одетта вела, може, веселе життя в цих модних курортах (причому, побачивши, що навряд щоб він колись вивідав, що її на це підбило — безгрішшя, якого завдяки його щедрості вона більше не відчуває, чи примха, яка може завжди датися взнаки), він у безсилій, сліпій запаморочливій тузі нахилявся над бездонним проваллям, яке поглинуло перші роки Септената, коли заведено зимувати на Англійському бульварі, а літувати в затінку баденських лип, — роки, в яких для Сванна розверзалася хай і млосна, зате промениста пучина, побачена зором поета. І Сванн уклав би у відтворення повсякденного життя тодішнього Лазурового узбережжя, якби це допомогло йому щось збагнути в Одеттиній усмішці і в погляді, — такому, одначе, щирому і простодушному, — більше запалу, ніж мистецтвознавець, який копається у флорентійських документах