Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09"

— То що ж це? — замислено відказала Сексон, хоч очі її зблиснули.

Біллині очі відповіли їй; він зненацька перехилився до Сексон, узяв її руку й ніжно притиснув до щоки.

— Вона малесенька, але зате моя, — промовив він; потім глянув на Сексон, і тій аж потеплішало на душі від його слів. — Ми починаємо знову женихатися, правда?

Обоє попоїли від щирого серця, а Біллі хильнув аж три чашки кави.

— А знаєш, від свіжого повітря прокидається вовчий апетит, — зауважив він, упиваючись зубами у п’ятий бутерброд. — Я, здається, міг би з’їсти цілу коняку й запити відром кави.

Тим часом Сексон усе поверталася думкою до розмови з монтером і коротким реченням підсумувала почуте від нього:

— Ну й багато ж ми дізналися сьогодні!

— Єдину певну річ ми дізналися — що ці місця не для нас, — озвався Біллі.— 3 двадцятьма доларами в кишені годі й думати про тисячу доларів за акр!

— Але ж ми тут і не збираємось лишатися, — поспішила вона. — Факт, що це португальці нагнали таку ціну на землю і живуть собі, як у бога за пазухою, дітей до школи посилають… і можуть мати дітей. Ти ж сам казав, що діти їхні аж мало не луснуть.

— То й щасти їм, боже! — відповів Біллі.— Але я все-таки волів би сорок акрів по сотні доларів, аніж чотири по тисячі. Мені було б якось тісно на чотирьох акрах — так і дивись, щоб не спіткнутися.

Сексон цілком розуміла його. В глибині душі її теж більше вабили сорок акрів. Вона була з нового покоління, але в ній жила та сама любов до розлогих просторів, що й у дядька Віла.

— Звичайно, ми тут не залишимося, — заспокоювала вона Біллі.— Адже ми шукаємо не сорок акрів, а ділянку державної землі на сто шістдесят акрів.

— І уряд, я вважаю, мусить нам їх дати за все те, що зробили наші батьки. Справді, Сексон, якщо жінка проходить пішки через усі прерії, як твоя мати пройшла, і якщо подружжя вбивають індіяни, як то було з моїм дідом та бабою — то таки уряд заборгувався перед їхніми дітьми.

— Що ж, пора й поспитати з уряду.

— І поспитаємо — десь там, на південь від Монтері, в тих горах, що поросли секвойєю.

РОЗДІЛ II

До містечка Найлса через місто Гейвордс добрих півдня дороги, проте у Біллі й Сексон вистачило енергії звернути з шосе і податися путівцями серед дбайливо оброблених ділянок, де землю було засіяно й засаджено аж до самої колії на дорозі. Сексон зчудовано вдивлялася в цих маленьких смаглявих імігрантів, що осілися на цьому грунті без шеляга за душею і змогли підняти його ціну до двохсот, п’ятисот і тисячі доларів за акр.

Скрізь кипіла робота. Діти й жінки працювали в полі поруч із чоловіками. Землю копали й перекопували, — здавалося, не давали їй спочити ні на мить. І земля їм добре віддячувала, бо інакше не могли б їхні діти ходити до школи, а самі вони їздити старими тарабайками, уживаними бричками й легкими міцними фургонами.

— Ти глянь на їхні обличчя, — промовила Сексон. — Вони щасливі й задоволені. Хіба в них такий вираз, як у наших сусідів під час страйку?

— О, певно, їм ведеться не погано, — згодився Біллі.— Ситість аж у очі б’є. Але переді мною хай не коношаться. Подумаєш — велике цабе, обібрали нас і викурили з батьківської землі!

— Але ж вони й не збираються коношитися! — заспокоїла його Сексон.

— Та я й сам бачу. І все-таки не такі вже вони й тямущі. Щодо коней, то вони дечого мусили б у мене повчитися, їй-бо!

Сонце вже сідало, коли вони підійшли до Найлса. Біллі, що мовчав останні півмилі, нерішуче запропонував:

— Може, нам узяти б кімнату в готелі? Що ти на це скажеш?

Але Сексон категорично була проти.

— Чи надовго нам вистачить двадцяти доларів, якщо ми так розтринькаємось? До того ж як починати, то вже з самого початку. Ми не планували ночувати по готелях.

— Гаразд, — погодився він. — Про мене. Я от думав, як тобі…

— Ну, то запам’ятай, що й про мене всяко може бути, — вибачливо всміхнулася Сексон. — А тепер подбаймо про вечерю.

Вони купили шматок м’яса, картоплі, цибулі і з десяток яблук. Недалеко за містом маячила купа дерев та кущів, у затінку яких протікав струмок; там подорожні й розташувалися на піскуватому березі. Навкруги було вдосталь хмизу, і Біллі, весело посвистуючи, збирав і рубав гілля. У Сексон, що так гостро відчувала найменші зміни його настрою, повеселішало на душі від жахливої какофонії, що виривалася йому з уст. Вона всміхалася подумки, розстеляючи на піску укривала поверх брезенту, з-під якого поприбирала всі гілочки. Варити на багатті було для неї первина, але вона скоро опанувала цю мудрість, найперше збагнувши, що добрий вогонь не конче й великий. Коли кава закипіла, вона долила в кавник трошки холодної води, аби осіла гуща, і поставила скраю на жар, щоб кава не википала, але й не захолола. Картоплю й цибулю вона підсмажила на одній сковороді, але окремо, по тому згребла їх на свою цинову мисочку й поставила на кавник, накривши зверху Біловою тарілкою. М’ясо, як це любив Біллі, вона засмажила на гарячій сухій сковороді. Коли вона скінчила з цим, Біллі налив кави, а вона сама переклала цибулю й картоплю на сковороду і поставила її на вогонь підігріти.

— Чого ще людині треба? — з глибоким задоволенням промовив Біллі, випивши останню чашку кави й скручуючи цигарку. Він лежав на боці, випростаний на весь зріст, і підпирав голову ліктем. Багаття яскраво палахкотіло, й червоні відблиски грали на розпашілих щоках Сексон.

— Оце ж наші предки, коли були в мандрах: і індіянів мусили стерегтися, і диких звірів — хіба мало чого!.. А ось нам з тобою безпечно тут, як цвіркунам у запічку. А цей пісок… Яка постіль зрівняється з ним? М’який, як перина. І ти така гарненька, моя індіяночко! Закладаюся, що більш як шістнадцять тобі зараз ніхто б не дав, пані Лісове Дівчатко!

— Невже? — Сексон грайливо труснула головою і зблиснула білими зубами. — А якби ти не курив цигарки, я запитала б, чи мама дозволила тобі піти в ліс, пане Хлопчику в Пісочку?

— Знаєте, я щось хотів у вас запитати, — почав Біллі вдавано серйозно. — Звісно, якщо ви не розсердитесь. Я ні в якому разі не хочу вразити ваших почуттів, але