Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

Загуло в полкових та сотенних містах: невже про них згадали? Невже буде збільшення реєстру, а з ним і надія на повернення втрачених привілеїв, ґрунтів і маєтків? А справа, схоже, йшла саме до того. Ще не встигло розвеснитися, і шляхи були скуті лютневими морозами, коли козацьке посольство прибуло до Варшави, де й було негайно прийняте королем. До нього, окрім генеральних осавулів Івана Барабаша, Ілляша Караїмовича та полкових старшин Романа Пешти, Яцька Клиша та Івана Нестеренка, увійшов і чигиринський сотник, колишній генеральний писар війська Запорізького, Богдан Хмельницький, про роль якого в майбутньому повстанні натякав Богуну захмелілий Нечай у шинку на Барській дорозі.

Розмова з королем перевершила всі надії і сподівання зневіреної в королівській милості козацької старшини – Володислав пообіцяв взамін за згоду підтримати його у війні з Оттоманською Портою не лише збільшення реєстру до двадцяти тисяч козаків і виплату утримання на кожного реєстрового, а й повернення їхніх старовинних вольностей, військового самоврядування і захист козацьких прав від свавілля магнатів. Чухали потилиці Караїмович з Барабашем, не розуміючи такої нечуваної щедрості. Адже вони, як і решта вельможної шляхти, що прибула до Варшави на сейм, не могли й здогадуватися про розмову, яка сталася між королем, державним канцлером і непоказним з вигляду (мається на увазі посада) чигиринським сотником. Так, лише сотником, проте і Володислав, і Оссолінський добре знали реальну вагу серед козаків цієї мовчазної людини з високим чолом і ясними очима. Саме тоді король наважився викласти Хмельницькому свій план реконструкції державного устрою Речі Посполитої, який мав на меті обмеження повноважень магнатів і сейму, на тлі значного укріплення позицій королівської влади. Зважився, тому що знав: козацтво – єдина сила, на яку він може покластися в такій важкій справі. Вони не підведуть, як не підводили його в болотах Московії і кручах Молдови. Крім того, будь-хто інший з військових авторитетів Речі Посполитої не підходив Володиславу з причини повної протилежності власних інтересів інтересам короля. Особливо вразила панів старшин обіцянка виділити на сході України землі, на яких козацтво матиме цілковиту автономію, вільну навіть від леж коронного війська. Без надто довгих перемовлянь, у присутності всіх послів і коронного канцлера було в письмовій формі затверджено, що в найближчі три місяці козаки підготують у понизов'ях Дніпра шістдесят чайок і все належне для серйозного морського нападу на Туреччину, на що й буде негайно виділено з королівської казни шість тисяч талерів. Після успішного закінчення походу король брав на себе зобов'язання виплатити козацькому війську ще шістдесят тисяч протягом двох років.

Усе це було неабияк на руку Хмельницькому, який розумів – якщо грати розумно і обережно, на ці гроші можна озброїти не менше десяти тисяч війська. Війська, яке піде не на Туреччину, а втілить у життя його, Хмельницького, ідеї, тобто здійме знамено повстання проти польсько-литовських загарбників і збройною рукою добуде волю та незалежність Україні. О, на такий крок нізащо не підуть ні Барабаш, ні Караїмович. Але, на щастя, під таємним проводом Богдана були інші. Люди, що їх згрупував він, докладаючи роки клопіткої праці ще від часів ординації. Обережно, з увагою приглядаючись до людини, яку наважувався втаємничити в задум, сформований у палаючому мозку, коли поряд з іншими старшинами стояв з опущеною головою і слухав насмішливий голос Станіслава Конєцпольського. Каркаючий голос, який повчав його бути відданим короні, а не подібно до Сулими, Павлюка, Скидана, Гуні і Остряниці, вкупі з іншими бунтівниками, кусати руку, яка годує. До крові тоді кусав губи Хмельницький, бачачи, як срібна гетьманська булава разом з його каламарем, полковницькими перначами і печаткою генерального судді зникають у чорній скрині, що її заздалегідь підготували челядинці коронного гетьмана. Тоді й затявся: зробити те, за що боролися його попередники, чого не домоглися і за що склали непокірні свої голови під олтарем служіння Україні. І коло прихильників такої ідеї більшало з кожним роком, який був причислений поляками до «Золотої доби». Серед них були сотники Чигиринського полку Федір Вишняк і Кіндрат Бурляй, колишній корсунський полковник Максим Несторенко, колишні білоцерківські полковники Яцько Люторенко та Яцько Клиша, колишній генеральний суддя війська Запорізького Іван Гиря, сотник Черкаського полку Богдан Топига; сотники Максим Кривоніс, Данило Гиря, Филон Джеджалій, Сава Москаленко, Іван Ганжа, брати Іван та Данило Нечаї. Поділяли точку зору майбутнього гетьмана чигиринський полковник Станіслав Кричевський і полковий осавул Роман Пешта. Усі ці люди, у свою чергу, докладали немало зусиль для того, щоб залучити до себе у спільники основну силу – грізну козацьку сірому і неорганізовані ватаги випищиків і біглих селян, що їх все більше збиралося в лісах від Волощини до Черкас.

Однак не настав ще час до відкритого виступу. Плани короля, які так імпонували Хмельницькому, порушили зовсім несподівані події, а саме: першого березня 1646 року помер п'ятидесятичотирирічний Станіслав Конєцпольський, який підтримував короля в підготовці турецької кампанії. Булава коронного гетьмана, як це було заведено, перейшла до Миколая Потоцького, польного коронного гетьмана, а на його місце конвокаційний сейм призначив Мартина Калиновського. Саме Калиновський почав відігравати величезну роль на політичній арені Речі Посполитої, особливо після того, як став сватом Єжи Оссолінського, оженивши сина Самуеля на доньці коронного канцлера. Шляхта, яка, не знаючи глибини королівського задуму, спрямованого проти її «золотих вольностей», усе ж немов диявольським чуттям прочула його зраду і підбурювала Калиновського проти Володислава, у чому й домоглася значних результатів. Пройшло лише чотири місяці після смерті Конєцпольського, коли сейм категорично заборонив продовжувати підготовку до війни і постановив розпустити по місцях попередньої дислокації великі артилерійські підрозділи кварцяного війська, які за попередніми розпорядженнями було зосереджено поблизу Львова. До Барабаша і Караїмовича полетіли листи з вимогою знищити човни, що їх встигли побудувати на січових верф'ях… Що ж, вода камінь точить, вирішив Хмельницький. І він не поспішав з омріяним відкритим виступом. Добре пам'ятаючи сумний досвід усіх своїх попередників ще від часів Кшиштофа Косинського, чигиринський сотник тепер прикладав максимальних зусиль, аби долучити до лав своїх прихильників якомога більшу кількість найрізноманітніших верств українського населення, не покладаючись у великому своєму задумі лише на козацтво. Із цією метою на величезній території від Черкас до Галича розійшлись так звані висланики, які, за словами писаної в ті часи ухвали Галицького сеймику, «через шпигів та інших осіб бунтують та підмовляють до