Читати книгу - "Яса. Том 1"

Може, й Лаврін поїхав із Савою? — знову зринає думка. Адже виїжджав із Савиною командою. А в Тавинській залозі його не бачили.

Од згадки про Лавріна Сіркові мовби гарячий струменець пробіг під серцем. Пішов хлопець, поніс з собою часточку його, Сіркової, радості. Чи не останню?

Погинули рідні сини, лишилася в роду тільки біла челядь, й нікому передати шаблю. І шаблю, і самопали, і люльку. Що він може передати в спадок дочкам? Хіба що ненависть… Ненависть до ворогів отчого краю і любов до цієї стражденної землі. Це єдине, що може передати їм… І вони збережуть їх. Дочки вміють берегти спадок батьків. Незгірш, ніж сини. Якщо вони справжні дочки своїх батьків. І передадуть у спадок своїм дітям. З чорними бровами й карими очима. Допоки ходитимуть по цій землі чорноброві й кароокі парубки та дівчата, ніякими кіньми, ніякими возами не столочити її шовкової трави. Йому запахи волі передав батько. А батькові — дід з бабою, котрі втекли од пана в степи й осілися над річкою Мжею. Випалили у степу бур’ян, викопали землянку, не побоялися ні звіра, ні злого татарина. Волю вони цінували дужче, ніж власне життя. Перед вела баба.

А може, все це облуда? Адже небагато тих чистих трав лишилося в отчому краї. Потоптали, згодували чужинці своїми кіньми, розтягли по своїх стодолах. Може, й він дурить себе весь вік?

Тоді для чого оця фортеця, оті налаштовані в дорогу думбаси та стерни? Для чого весь вік міряв веслами Дніпро, кінськими копитами Дике Поле? Чиїм велінням сорок літ не випускав з рук шаблі? Був пронизаний всіма вітрами, шмаганий дощами, стріляний і рубаний по всіх сторонах… Що здобув? Склали голови сини, посивіла од горя їхня мати, в страхові за батька живуть дочки. Повів за собою братів, зятів, односельців, кликав усіх, кого міг. Для чого?

Вже сиві тумани обклали голову, старість стоїть за плечима, як старець із торбою… Боже праведний, чому не любиш її, як я… Мою нещасну Україну! Чим вона завинила перед тобою? Чи перед іншими племенами? Хіба люд мій не робочий чи мало пролив крові на свої поля?! А може, мало? Мало тобі, рідне поле, крові моїх синів? Може, тобі ще треба моєї крові? То скажи, як пролити її, щоб уже довіку було вільне? Я готовий, Боже, битися шаблею і з твоїми апостолами, аби це була остання битва на цьому полі!

Моя душа хоче супокою, тіло — спочинку. Але, мабуть, вона не матиме його й на тому світі, пориватиметься сюди.

Сірко важко похилив голову. З літами її все частіше захмарювало тими думками. Вони — мов кулі у зраненому тілі. Не міг через них знайти спокою, тихого життя. Оце: нащо жив, що содіяв, — усе частіше ставало перед ним. Бо ж оддавна розмислював своє життя не як споживання пшона і обшмульгання кармазинових, у п’ятнадцять ліктів, шароварів. Давно, ще коли був живий Хміль, зароїлися йому в голову тривожні думки й уже не одступалися. Якби жив для кармазинів, міг наскладати їх повну клуню, упокорився б, догоджав якомусь володареві, оддав би йому в услугування душу й шаблю. За такий удар споконвіку платять дорого! Заморськими винами, пампушками в меду, солодкими жінками. Бери все, оддай нам тільки волю! І оддають, і сплять у пуховиках, і чорноброві челядниці стелять постелі. І обертають вільних козаків у наймитів. І гребуть під себе, і багатіють. За багатство можуть продати душу.

А він виступав проти всіх вінценосців, проти Самойловича й Дорошенка й сам згоряв у тій кип’ячці. Й через те не мав спокою ніде. Раніше, бувало, поривався душею до Бога, хотів і його звар’ювати своїми гарячими молитвами, запитував, чому це інші народи можуть жити самі по собі, обробляти рідне поле, а його люд не може орати свого поля для себе, одначе розради не мав. Бог жив своїм промислом і велів йому жити своїм. Сірко кидався то в один бік, то в інший, шукав правди, та не собі, а для всіх. Наслухався слів хитрих, облесливих, а ще слів мовби й відвертих, у які вірив і той, хто їх зроняв, та воднораз той чолов’яга знав, що одні слова — для одних, інші — для інших, а часом обдурював і сам себе. Бачив правду на годину і правду до крутого моменту, бачив правду поділену й подрібнену, а єдиної не знайшов. Й стала йому єдиним опертям у житті шабля, вона одна давала відповідь певно, лише на неї звірявся На неї покладався. Це була важка розрада — не страхом, що колись випустить її з рук, а тим, що нею можна сягнути не вельми далеко. Треба дуже багато шабель, і щоб рубали водно. Бо навіть тут, на Січі, є люди пронозливі та хитрі, користолюбиві й нишкові. Щоправда, їх небагато. На Січі нікуди заховатися й нема де заховати крадене. Все тут на виду. І сакви, і зброя, і душа.

Великий, важкий, кований міддю місяць, що був сховався у вербах, викотився на небесну оболонь, його жовто — зелене світло залляло Січ, річку, висвітлило постаті козаків на колодах й одиноку незрушну постать кошового на березі Скарбної.

Отаман не побачив, як зійшов місяць. Сидів, заплющивши очі, і йому чомусь здалося, що плавні перед ним лежать чорні, вигорілі. Страшне видиво явилося кошовому. Вогонь, вогонь по долині, і в тому вогні метаються обгорілі козаки. Болісний зойк вирвався кошовому з грудей, він здригнувся й розплющив очі.

Залиті срібним місячним сяйвом, плавні спали. Й примовкли солов’ї, а з далекої далини линула пісня:

Гей, щоб наша червона китайка,

Гей, гей, червоніла.

А щоб наша козацька слава,

Гей, гей не змарніла!

Це співали козаки, що лишилися по той бік протоки вартувати човни. Їм вторили січовики, котрі сиділи на колодах:

Гей, у лузі червона калина,

Гей, гей, похилилася;

Чогось наша славна Україна,

Гей, гей, засмутилася.

Пісня обпиралася одним крилом на Дніприще, другим на Скарбну, набирала сили, линула понад Дніпром.

II

Річки текли вспак, несли свої темні води повільно і тихо. Й так само вспак текли отаманові думки. Не спалося.

Пам’ять, неначе червоною прошвою,