Читати книгу - "Меч Арея"

то в Діброву, чи в Берестя за городом Києвим. Вона повідала се можеві своєму. Людота наче сказився. Він кинув хату, й жону, й кузню й почав стежити за Славутою. Дідо виявився страшенно хитрим старцем. Він так непомітно вислизав з Городища, так скрадався нічними стежками, коли мав кудись іти, що Людота тільки кусав собі губи від безсилої люті.

Одного разу він пішов до Славути й просто розповів йому все — й про ходіння роті князеві київському, й про свої мечі, й про чутки, які поповзли по смерті Пошогодовій. Дідо спочатку занепокоєно слухав, а коли Людота почав просити: «Вороти меч Гатилові», — раптом ска-цапів:

— Де я його маю! Не маю нікотрого меча!.. Хочеш стати челядником? Робом Гатилові? Хочеш, щоб усі ми стали смо челяддю князеві київському? Всі — й поляни, й деревляни, й сівер, і всі!.. Не маю нікоторого меча! Йди з одсюду, аби тебе й не виділи віча мої! Не твоє то діло! Йди геть!

Людота поплентав до сліпого відьмака Сміла. Півторасталітній дідо, білий, як мара, вислухав смерда, але нічого й він порадити не зміг. Лише сказав:

— Чую, завовтузилися старці наші старійші, а що то є — не повім... Щось та є...

Коваль, не заходячи додому, переліз на той бік гостроколого заборола, здалеку обійшов Городище й засів у ліщиннику край битого шляху, що вів спершу до Білгорода, а потім до городу Києвого. Він просидів там цілий день і зібрався чатувати й до ранку, бо дідо Славута, коли то правда про Юрів меч, мав щось робити.

Й не помилився. По перших півнях, серед глупої ночі ворота городиські заскавуліли, й звідти виїхав комонник. Було чути, як зачиняються ворота й глухо б'є копитами вогкий після дощу шлях самотній кінь. Висидівши цілий вечір і півночі в ліщиннику, Людота тремтів од холоду й голоду, бо ж не взяв із дому й окрайця хліба.

Коли комонник у темній гуні проминув його й подався клусом у бік Білгорода, Людота й собі потрюхикав за ним. Так він біг аж до самої Либідь-ріки, насилу переводячи подих, тоді лише дідо Славута, чи хто там, притримав коня за повід, і Людота зміг оклигати після виснажливої біганини.

Довкола було морочно й страшно, якісь тіні раз по раз шугали в нього перед носом, але сорокадворічний коваль; переконуючи себе, що то йому тільки ввижається, плював через ліве плече й рячивсь у темряву, де їхав ступою комонник.

А той звернув у берег і почав долати повноводу річку бродом. Людота, недовго думавши, подався й собі слідком, хоч стояла тільки половина місяця квітного й вода була різучо-холодна. Перепливши на той берег, коваль скинув із себе мокру потерту гуню, трохи викрутив її й, наслухаючи, поплентав далі.

Комонник тримався берега недовго. Там, де Либідь-ріка вигиналась коліном навколо княжого села Можі Ловчі, він звернув улівуруч і пошарудів лісом. Людота насилу встигав за ним, бо ліс видався густий і темний, хоч в око стріль. Та за годину чи скільки дерева порідшали, почався дубняк. Отже, дійшли-таки до Діброви. Якщо люди гомонять, то так воно й мусить бути, марно язиками не плескатимуть.

Коло глибокого яру кінь раптом перестав гупати, й Людота здогадався, що дідо зсів із коня. Довелося йти обережно, надзвичайно пильнувати. Й Людота скрадався, мов тать розбійний. Єдиним знаком у пітьмі було форкання — кінь здимав із трави росу, й коваль ішов на ті згуки, тримаючись трохи обіч.

І раптом мало не крикнув од переляку. Зовсім поряд обізвався чийсь голос:

— Стяти голову такому!

— Кревний мені, — заперечив інший, і Людота впізнав діда городиського Славуту.

— То коли кревний? Маємо ж однаково щось діяти. Людота знав, що говорять про нього, й лякавсь одного — щоб старці не вчули його. Виходить, тут їхня схованка. Як же діждатися ранку? Й чи той другий так і стерегтиме тут і день, і ніч?

Але згодом у темряві зашаруділо, хтось кректав, підводячись. Людота пождав, поки шарудіння втихне. Наважився ступити крок тільки тоді, коли в лісі почулося гупання двох коней. Він почав обережно скрадатися до того місця, де, на його думку, допіру сиділи старці. Руки наткнулися на товстезний стовбур дуба. Людота помацки обійшов його. Десь тут має бути схорон. Але де? Дупло або ще щось.

Дуб видавався неосяжним, і кожний дотик відлунювавсь у Людоті морозом поза спиною. Але на висоті випростаної руки він і справді налапав дірку, дупло. Серце шалено закалатало. Людота спробував засилити в дупло руку, та не міг дотягтись.

Він почав облапувати шерхку стовбуряку, — може, сук де є, чи гілка, чи каменюка під ногами. Й тільки знайшов собі виступень, як мара посіла його ззаду й накинула на голову щось волохате й тепле. Людота зопалу крикнув, мов несамовитий, бо то міг бути тільки лісовик, а він забув, не мав часу створити йому требу, входячи в його володіння. Та почувся хрипкий старечий голос, і коваль упізнав діда Славуту:

— Ах ти, невіголосе!..

Обійми в діда були цупкі. Може, іншим разом Людота й випручався б, напевно-таки б випручавсь, але зараз на нього напала дивна слабість. Голова й плечі в нього були заповиті м'якою довгополою гунею. Людота чув, як дідо сповиває йому руки круг тулуба цупким мотузом, і нічого не міг зробити, щоб якось відтрутити старого. Він знав, що то силу йому випив лісовик, і тільки винив себе, й ганив за необачність, і майже добровільно давав себе скручувати. Й коли верва[37] міцно сповила гуню на голові його й на руках і дідо заходився крутити її далі, до ніг і під коліна, Людота, лежачи на землі, раптом почав задихатись. Він засіпався в смертельному жаху, засудомивсь од браку повітря, ноги зігнулись у колінах і щосили випростались.

Людота метався й качався по траві, сапаючи й задихаючись, і хрипко стогнав. І навіть не помітив, коли верва розмоталася, бо вже був майже непритомний.

Очумався від гострого, сливінь лютого повітря, що підступило йому до серця. Все тіло сіпалося й колотилось, а груди працювали, мов продерті ковальські міхи, й у голові стугоніло, наче великим молотом били в порожнє кувадло.

Нарешті Людота звівся на лікті й нестямно роззирнувсь. Докруги було темно, й тільки під чорним стовбуром дуба ледь вирізнялася світліша пляма. Коваль звівсь на неслухняні ноги й пішов туди. Дідо Славута лежав нерухомо. Певно, Людота, сіпнувшись у передсмертній тіпаниці, так штовхнув його, що