Читати книгу - "Не озирайся і мовчи"

— Тоді-і-і… можна зустрітися в центрі.

— Я живу на Грушевського. Я зараз вільний і буду в центрі за чверть години. Плюс-мінус. Щонайбільше за двадцять хвилин.

— Давайте за півгодини… — хлопець не пам’ятав, коли востаннє ходив із батьками до кав’ярні чи ресторану, і зараз морщив лоба, гарячково вигадуючи, куди можна було б піти, — е-е-е, в центрі.

— Кав’ярня «Базікало», — виручив Ярмуш, — та, що в «Прем’єрі». Це торговий центр навпроти собору.

Марк покивав. Потім, збагнувши, що співрозмовник його не бачить, озвучив той кивок.

— Знаю.

До кав’ярні від Квітки-Основ’яненка було рукою подати, не більше ніж п’ять хвилин.

— Добре. Тоді за півгодини.

Хлопчак похопився.

— Чекайте!

— Що?

— Я просто хотів дещо сказати. — Він безмовно поворушив губами й додав: — Мені чотирнадцять.

Пауза.

— І? — голос чоловіка не змінився.

— Ну, мені лише чотирнадцять, — повторив Марк.

Йому здалося, наче чоловік на тому кінці тихо пирхнув.

— У чому ти будеш?

Хлопчак опустив погляд.

— Мабуть, у шортах. Вони такого кольору, як оливки, тільки трохи світліші.

— Отже, шорти оливкового кольору.

— І біла футболка.

— Так, біла футболка. Добре. Я тебе знайду.

У динаміку залунали короткі гудки.

76

Марк упізнав його відразу, ще до того, як чоловік ступив до кав’ярні. Семен Ярмуш прийшов у чорних джинсах, вицвілій блакитній сорочці з квадратною кишенькою праворуч на грудях і світло-сірій вітрівці. На вигляд — років шістдесят, волосся — майже всуціль сиве. Попри весняне сонце, що, сліплячи, щедро виливало тепло на бруківку, Ярмуш справляв враження людини, яка щойно прокинулася посеред зими: обличчя відсвічувало хворобливою блідістю, через що зморшки на щоках здавалися обведеним простим олівцем. Тонкі нерівні брови розділяли лице майже навпіл, відтак усі риси було зсунуто, неначе спресовано в його нижній частині. Високий лоб перекреслювали ряди неглибоких зморщок.

Марк упізнав чоловіка, бо він був майже неправдоподібно схожим на Софію Ярмуш.

Семен Ярмуш зайшов, роззирнувся, побачив Марка. Виждав секунду, переконуючись, що хлопець дивиться на нього, і лише тоді наблизився до столика.

На столі перед хлопцем стояв акуратний білий чайник і чайна чашка.

— Марк?

— Це я.

— Семен Ярмуш, — простягнув руку чоловік.

Марк, знітившись, потиснув її.

— Добрий день.

Семен сів, почекав, доки підійде офіціантка, замовив каву без молока. Потім перевів погляд на хлопця та натягнуто всміхнувся. Марк помітив дірку між зубами відразу за правим різцем на верхній щелепі.

— Ти сказав, ніби знаєш, що відбувалося наприкінці дев’яностих. — Чоловік постійно совався, начебто вмощуючись. — Тебе ж іще на світі не було.

— Не було, — підтвердив Марк.

— Що ти хочеш?

— Так, мене тоді ще не було, але… — хвилювався хлопець, — це заплутана історія, я багато дізнався, ну, не тому, що щось вишукував, ні, просто протягом певного часу все якось так складалося. Наприклад, я навчаюсь у тій самій школі, що й ваша дочка. А ще у моєї подруги мама працює в пологовому будинку, і від неї я знаю, що ваша дружина… е-е-е… я не хочу це все розповідати, бо це займе багато часу. Я прийшов через те, що-о… думав, може, ви дещо поясните.

— Що саме?

Марк набрав у груди повітря та на видиху промовив:

— Ну, наприклад, ким була Соломія Соль.

— Фотографом.

Хлопчак чомусь іще дужче знітився.

— Ну, так, це я знаю. Мені цікаво, ким вона була поза тим.

Офіціантка принесла каву. Поки Ярмуш додавав цукор, хлопчак підсунувся ближче й ненароком вдихнув його віддих. Марку не сподобалося, як чоловік пахнув. Запах нагадував хімічний кабінет на другому поверсі 15-ї школи. Або навіть гірше — хвору на рак Бібі за кілька тижнів до смерті.

— Нічого особливого. — Семен розмішував цукор і промацував поглядом Маркове лице. — Соломія народилася та виросла в Києві, під час війни з матір’ю виїхала до Рязані. Згодом повернулася та вийшла заміж. 61-го народилася Анна. Наприкінці шістдесятих чоловіка Соломії репресували, в тюрмі він захворів і помер. Соломія мала тітку в Рівному, та допомогла їй знайти роботу, тож на початку сімдесятих Соломія з Анною переселилися до Західної України. Ми з Анною познайомилися 85-го, через місяць після того, як я повернувся з армії, з Афганістану. За рік ми одружилися. Квартиру мені дати не встигли, тож ми всі втрьох жили в будинку на Воровського. З кінця дев’яностих я з нею не спілкувався. Бачив раз чи двічі, але ми не розмовляли. — Його очі були водянистими, вибалушеними та якимись наче зжовклими, хлопець мимоволі намагався вивернутися з-під їхнього погляду, проте не міг. — Це те, що ти хотів дізнатися?

— Ні.

Марк сьорбав чай і думав, що все це якесь дивне. Батько Софії прийшов на зустріч, попри те що Марк нічого важливого йому не сказав. Навіть не пообіцяв сказати. Чоловік не розвернувся і не подався геть, побачивши за столом чотирнадцятирічного підлітка. От і зараз Семен не просто відповідав на запитання, він ніби підштовхував Марка до чогось. Хлопець спостерігав за майже сивим чоловіком і міркував, до чого саме, коли раптом у голові, ніби зі шматків пазла, склалася чітка картинка. То був один із тих чарівних, але рідкісних моментів виняткового захвату, які хлопчак відчував щоразу, коли осягав якийсь глибокий фізичний принцип, коли внаслідок тривалої боротьби із запитаннями, на які ще мить тому він не мав відповідей, у свідомості несподівано формувалося струнке, логічне й вичерпне пояснення. Він одразу збагнув, чому Семен Ярмуш погодився зустрітися.

— Ви бачили мертвих людей, — відкарбував Марк.

Семен Ярмуш, не зводячи із хлопця очей, провів сухим язиком по губах. Секунду нічого не відбувалося, а потім його обличчя витяглося, а жовті очі покруглішали. Чоловік став схожим на переляканого оленя, заскоченого посеред дороги світлом потужних фар.

— Так. — Губа ледь помітно трусилась. — Я бачив Анну, свою дружину.

— Ви злякалися?

Марк, іще не закінчивши, збагнув, що запитання дурне, проте нічого кращого в голові не виникло. Ярмуш трохи повагався перед тим, як відповісти.

— Ні. Тобто не зразу. Спершу вирішив, що мені наснилось. У тому будинкові туалет був на першому поверсі. Якось уночі я встав, щоб відлити, а на виході з туалету почув тихий стукіт із підвалу. Я почовгав на звук. Усередині горіло світло. Спочатку я помітив Соломію. Теща повернулася до мене й щось тихо сказала — чи то «не підходь», чи то «вийди», але я на автоматі спустився на кілька сходинок і побачив Анну. Дружина стояла в дальньому від мене куті й розмірено товклася лобом об стіну.

Маркове обличчя заніміло, йому здавалося, що похололи навіть губи. Семен Ярмуш нетвердим голосом правив