Читати книгу - "Не озирайся і мовчи"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я розвернувся та вийшов. Без слів. Узагалі без жодної думки в голові. Просто пішов геть. — Почавши, він уже не міг зупинитися, йому потрібно було виговоритися. — Тобі це, напевно, дивно. Просто тієї миті я все сприйняв як щось надто ірраціональне. Якби я був у підвалі сам, тобто якби наштовхнувся на дружину без тещі, напевно, перелякався б. Очунявся б. І зрештою щось би зробив. А так… Я був у трусах, Соломія — в нічній сорочці, а Анна — в якійсь куртці й чи то платті, чи то спідниці. Вона мала вигляд не те щоб несправжній, а якось наче недоречний. І теща спокійно дивилася на неї… тому я вирішив, що це сон. Усе здавалося занадто диким, щоби бути правдою.
Марк вирішив не гратися в піжмурки.
— А я бачив однокласницю, — сказав хлопчак, — вона недавно покінчила життя самогубством. І я дуже переср… перелякався. Я думав, умру там від страху.
Ярмуш повільно й шумно видихнув. На його обличчі так очевидно проступило полегшення, що в Марка склалося враження, начебто голову чоловіка підсвітили знизу прожектором.
— Ти перший, кому я це розказую. — Семен Ярмуш помовчав, після чого спідлоба, ніби несміливо, зиркнув на хлопця. — Тобто перший, хто не крутить пальцем біля скроні. Я п’ятнадцять років мовчав. Хоча, якщо відверто, досі не вірю. Важко переконати себе, що все, що бачив у тому будинку, — не сон.
— Через це ви покинули їх?
Ярмуш не зрозумів запитання.
— Через що?
— Ну, через те, що ваша дружина, типу… е-е-е… почала з’являтися.
— Ні, ні! — Він рішуче мотнув головою. — Я нікого не любив так, як Софійку. І після того першого випадку я бачив Анну ще лише раз, уже в будинку, не в підвалі, десь за рік чи півтора. Соломія встигла сховати її, заштовхала до підвалу й зачинилася зсередини. На розпитування теща не відповіла ні тоді, ні згодом. Повністю проігнорувала мене, і я знову переконав себе, що все це сон. Тобто я відчував, що не спав, здогадувався, що мені не приверзлося, але мусив за щось чіплятися. Я на власні очі бачив, як Анну ховали. Розумієш? Я пам’ятаю, яким страшним було її обличчя в труні: все в дрібних цятках від крововиливів, із сіткою синіх вен під очима. — Ярмуш закусив губу й прикрив очі, та вже за мить звів голову. — Згодом Софія кілька разів запитувала у тещі, коли прийде її мама. Запитувала не при мені, але я чув… це було жахливо, та я однаково вважав за краще ховати голову в пісок. Це дуже складно, розумієш? Я не вірив і не вірю в привидів. А тому легше було переконати себе, що це все марення.
Хлопець зміркував, що чоловік міг покинути дочку з якихось інших причин, ніяк не пов’язаних із тим божевіллям, яке коїлося довкола Соломії Соль, а відтак говорити про них не зовсім доречно, та все ж поцікавився:
— Тоді чому ви пішли?
— Софія… — Ярмуш видав горлом той самий клекітливий звук, який Марк чув під час розмови телефоном. — Я дуже сумував за Анною. Навіть через десять років після того, як вона пішла, я не почувався краще. Стало геть погано, коли Софія припинила спілкуватися зі мною. Не буду стверджувати, що це через тещу, мабуть, я сам винен, проґавив момент, коли дочка почала дорослішати. Словом, Софія різко віддалилась. Я буквально перестав існувати для неї. І з горя запив. Невдовзі втратив роботу… — Чоловік раптом скинув руки в захисному жесті. — Тільки ти не подумай, не через алкоголь. Я в дев’яностих викладав фізику в медколеджі й давно хотів піти. Мені здавалося, що половина тодішніх учнів була хворою на сказ: нікого нічого не цікавило, жодної поваги до старших, жодного потягу до знань, лише тупа віра в те, що гроші все вирішать. Хоча це не основне. Я покинув ту роботу, бо Соломія почала вимагати у мене труп.
Марк вирячився.
— Чий труп?
— Будь-чий. Наприкінці дев’яностих вона просто здуріла: щодня діставала мене, благала, погрожувала, вимагала, щоб я… зараза, не знаю навіть, як пояснити… роздобув їй мертвяка. Украв, притягнув із моргу. Будь-якого, аби тільки не понівеченого. У дев’яностих студенти, які навчалися на лікувальній справі, двічі на рік ходили на розтин до міського моргу, і я часто супроводжував їх. Просто наглядав. І в мене були в морзі знайомі патологоанатоми. Теща вважала, що дістати небіжчика — це як до магазину по м’ясо піти. Ну, і ти ж розумієш, я не міг це так облишити. Одна річ, коли тобі сниться померла дружина, за якою постійно сумуєш, і зовсім інша, коли твоя теща пошепки просить тебе присунути додому мерця. Ця відьма жила зі мною під одним дахом, перебрала на себе виховання моєї доньки. Звісно, я почав допитуватися. Тобто ні. Не так. Я сказав, що вона хвора та що їй варто сходити до психотерапевта. От тоді вона вперше розповіла. Спробувала все пояснити. — Його погляд затуманився. — Це довга історія.
— Я хочу її почути. Будь ласка.
Ярмуш невдоволено покректав.
— Ти знаєш, ким був чоловік Соломії, Аннин батько?
Марк заперечно мотнув головою.
— Ні.
— Ну, хоча б щось, — Семен невесело всміхнувся, — я би здивувався, якби ти до такого докопався. Ім’я Соломіїного чоловіка було Яків. Яків Ве´славович Соль. Він умер, коли Анна була приблизно твого віку. Усе, що мені відомо про Веслава, я почув від дружини, хоча вона сама більшість із цього почула від матері, від Соломії тобто. Це я до того, що ти мусиш розуміти: насправді все могло скластися по-інакшому. Часи тоді були такі, що матір не завжди могла розказати правду навіть рідній доньці. Та це несуттєво. Треба, щоб ти загалом уявляв, хто такий Яків Соль, бо з ним багато пов’язано в цій історії. Батько Якова, Веслав, мав польські й фінські корені, але народився в Росії та лише на початку століття переїхав до Києва. Веслав брав участь у Першій світовій, навіть якийсь орден отримав, але після війни вирішив не повертатися до Росії: залишився в Польщі й одружився з полькою. У двадцятих роках народився Яків. У тридцятих полька раптово померла, і Веслав із маленьким Яковом повернулися до Києва. Повернулися невчасно — якраз у розпал сталінської м’ясорубки. Веслава відразу репресували як ворога народу, а десятирічного Якова віддали до дитбудинку. Про Веслава більше ніхто не чув. Малий також натерпівся від совєтів, але зміг вивчитися та зрештою став фізиком-теоретиком, спеціалістом із загальної теорії відносності. Усередині шістдесятих у Києві заснували Інститут теоретичної фізики, і Яків
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не озирайся і мовчи», після закриття браузера.