Читати книгу - "Глибинний шлях, Микола Петрович Трублаїні"

— По місцях!

Ми швидко влізли по легеньких драбинках у черево металевого громадища і вузенькими коридорчиками протиснулись до своїх рубок.

Я затримавсь кілька секунд на драбинці, востаннє вдихаючи свіже нічне повітря, насичене вологістю і лісовим ароматом.

За нами герметично загвинчувалися двері.

Щойно сів я до своїх приладів, як мені довелося передати команду перевірити машини й доповісти про готовність. В нашій машині все було гаразд: на панелі біля місця командира засвітились маленькі контрольні лампочки — вони свідчили про справність механізмів підземного корабля і кожного приладу на його борту.

— Інакше й бути не може, — прошепотів Тарас, що сидів біля мене.

Він був моїм підручним: на ньому лежав зв’язок між усіма частинами нашого підземного корабля. Він мав перший приймати повідомлення з усіх пунктів підземного корабля і передавати їх командирові або старшому механікові.

Я почув, як Макаренко доповідав флагманові про нашу машину. І зараз же почали надходити повідомлення, що всі літостати до бою готові.

Минають останні секунди перед виступом в атаку. Навколо панує урочистість. Тишу порушує лише рівномірне дріботіння малих електромоторів десь усередині літостата. В голові ніяких спогадів, ніяких сторонніх думок. Все зосереджено на вичікуванні. Мотористи ждуть наказу включати великі мотори, всі ждуть моменту, коли підземна фортеця почне заглиблюватися.

Нарешті флагман дає цей наказ усім машинам. Командир нашого корабля повторює його. Тільки встигли включити звукофільтри на шоломах, як почувся гуркіт важких моторів, здригнулася вся машина і почався характерний скрегіт з присвистом, як то було завжди, коли літостат починав зариватися у грунт, викидаючи позад себе земляний фонтан. Звичайно, ми того фонтана не могли бачити.

В темряві всі машини заглибилися під землю, нагорнувши на поверхні купи грунту. Бригади підземних кораблів заривалися все глибше і глибше, лишаючи за собою слід — покопаний грунт та товсті кабелі, що ними передавався електричний струм. Зв’язківці в машинах, де були старші командири, стежили за іншими літостатами і, одержуючи від них повідомлення, негайно передавали флагманському літостатові. Тут ці відомості одержував я і передавав штурманам, які позначали на карті місцезнаходження кожної машини. Командир бригади всяку хвилину знав, як просувається його загін, наближаючись до лінії противника.

Іноді окремі літостати відставали, наскочивши на міцний кам’янистий грунт або на підземну воду, і їм доводилося посилати на допомогу інші машини. Проте загалом уся бригада посувалася швидко і незабаром проминула передові траншеї, а далі й позиції легкої артилерії противника. Нашого руху, здається, ніхто у ворожому стані не помітив, бо ми проходили на значній глибині, а на поверхні гриміла шалена артилерійська музика.

Відомості, які надходили з другої бригади, свідчили, що там просувалися швидше, і командування наказало нашій бригаді прискорити рух, бо виступ мусив бути одночасним.

Тарас сидів за телефоном поруч Макаренка і час від часу перевіряв, що робиться на окремих постах літостата, як працюють механізми бойової машини, які вона проходить глибини та грунти. Макаренко вислухував ці повідомлення і давав вказівки, одночасно тримаючи зв’язок через мене з іншими машинами бригади. Він був впевнений у флагманській машині і стежив, головне, за іншими, консультуючи механіків та водіїв.

Ми сиділи в маленькій кабіні поруч командирської рубки. Ця кабіна нагадувала залізний сундук з низенькою лавкою і таким самим столиком з різними приладами. Кілька маленьких електричних лампочок під темними абажурами освітлювали приміщення. Від брязкоту й гуркоту рятували шоломи із звукофільтрами, від поштовхів захищали пружини в сидіннях, стінах та стелі.

Ніхто з тих, хто був усередині машини, не бачив, що робиться за її стінами. Це була ахГллесова п’ята літостатів. Хоча вони мали низку приладів, що показували глибину, твердість грунту, швидкість та курс машини, та цього було замало. Літостати йшли навпомацки. І хоч вони не бачили нічого, зате і їх ніхто не бачив. Вони йшли звідти, звідки їх ніхто не ждав, і це робило їх страшною зброєю. Лише сейсмопеленгатори та сейсмоаналізатори допомагали орієнтуватися в цьому сліпому русі.

Ні командири, ні хтось із команди літостатів не бачив ворога. Проте всі знали, що десь поблизу мусять бути ворожі підземні форти.

Макаренко підвід голову, глянув на мене й посміхнувся. Він хотів підбадьорити мене. Та я не відчував ніякого страху, хоч і знав, що близько вже та хвилина, коли почнеться штурм ворожих фортець. Мені здавалось, ніби ми знов на будівництві Глибинного шляху і ніяка небезпека нам не загрожує.

Але ось Макаренко разом із штурманом, який проліз до нашої кабіни, нахилився до апарата, що зветься у нас “підземним розвідником”. Цей апарат підсумовує спостереження сейсмопеленгаторів і сейсмоаналізаторів, що вказують напрям підземних поштовхів та їх характер. “Підземний розвідник” допомагає визначити місце, де розташовані ворожі укріплення, і віддаль до них. Прилад побудований за тим самим принципом, що й сейсмотелеграфний апарат, на якому доводилося працювати мені. Це теж винахід Гоппа. Але “підземних розвідників” мало. Вони встановлені лише на командирських машинах.

Наш літостат трохи сповільнив рух. Я догадався, що ми наблизились до мети.

В ці хвилини мені довелось напружено попрацювати” Але всім машинам було передано розпорядження додержуватись обережності і зменшувати швидкість руху.

Трохи згодом я передав наказ зупинитися. Наша машина теж зупинилась. На якийсь час запанував цілковитий спокій. Над нами товстелезні шари грунтів, обабіч тісні стіни, а десь далі в цих грунтах такі самі металеві коробки з людьми.

Я зв’язався із штабом фронту. Сигнал про атаку мають подати звідти. Умовлено, що обидві бригади ринуть на штурм в одну хвилину.

Здається, що час плине надзвичайно поволі…

Та ось я приймаю сигнал і передаю його всім машинам нашої бригади.

Флагман стає нерухомим в своїй рубці.

Макаренко повертається до розподільчої дошки, ща являє собою пункт керування нашим головним озброєнням.

Останній сигнал: звучить різкий дзвінок по всіх кабінах. Тоді втричі посилюється напруга, і літостат іде вгору, розтрощуючи цемент і залізобетон, ламаючи підвалини гарматних башт, розкидаючи бліндажі й кулеметні гнізда.

Я уявляю собі, що робилося тоді