Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

У результаті цих мисливських походів у мене назбиралося чимало здобичі, авжеж, але мені не вдалося вполювати першого в своєму житті тигра, як я намірявся. Повертаючись, ми з полковником Фаунтгорпом прибули на найближчу залізничну станцію, де довелося побачити епізод, який мені назавжди запам’ятався. Дорога пролягала через ділянку лісозаготівлі. На станції панували пожвавлення й метушня. На пристанційній ділянці туди-сюди їздив локомотив, і ми випадково помітили, що один із робітників спить на колії, поклавши голову на рейку. Так сталося, що локомотив скерували на колію, де лежав чоловік, який незважаючи на свистки, не відсунувся, й локомотив переїхав його на смерть. Юрба робітників поставилася до цього цілком пасивно — годі було помітити бодай найменші ознаки того, щоб цей нещасний випадок їх приголомшив або поведінка машиніста викликала в них осуд.

Провівши дві доби в Лакхнау в гостях у містера Касельса, я поїхав далі до Делі, щоб зустрітися з генералом Кірке, з яким познайомився, коли він у 1924–1925 роках працював як фахівець у Фінляндії, залучений до організаційної роботи наших збройних сил. Згодом я бачився з ним у Лондоні. Під час зазначеного відрядження цей джентльмен і солдат здобув у нашій країні загальну пошану та численних друзів і до своєї смерті 1949 року залишався щирим другом Фінляндії.

У Делі генерал Кірке познайомив мене зокрема з віце-королем — лордом Ірвіном, який згодом став називатися лорд Галіфакс, із головнокомандувачем індійської армії фельдмаршалом Бірдвудом і з численними високопосадовцями британської адміністрації. На справленому ним банкеті генерал Скін повідомив, що хоче передати мені своє право полювання в районі Сеоні, розташованому в Центральних провінціях. Звісно ж, я з радістю і вдячністю прийняв цю грандіозну пропозицію.

Місто Сеоні, столиця однойменного округу, розташоване за 700 кілометрів на південь від Делі. Коли я туди прибув, мене зустрів начальник округу, містер Бурн, і запросив оселитися в своєму затишному бунгало, прикрашеному десятками тигрячих шкур та іншими трофеями. Місто було відоме мисливцям на велику дичину, але загалом нічим особливим не вирізнялися. Звідти відходили радіальні дороги в різних напрямках і через те можна було порівняно швидко доїхати автомобілем, куди треба.

У Сеоні я чудово провів час. Щодня ходив на полювання, починаючи від сходу сонця, аж поки мене не забирали автомобілем на пізній обід. Його ми споживали так само, як і в полковника Фаунтгорпа, — слухаючи грамофонну музику в смокінгах. Музика тут була представлена вальсом, під який ми танцювали два тури з місіс Бурн, щоб ожвавити розмову і побільшити апетит. Пообідавши, ми трохи часу балакали, після чого йшли відпочивати й набиратися сил на такий самий завтрашній день.

Мій друг Бурн багато чого робив для мене. За організацію мисливських походів відповідав урешті-решт лячно худий індус, руки й ноги якого дуже нагадували сірники. Для мене було загадкою, як така хирлява істота спромагалася витримувати всі тяготи. Утім, той сивоголовий старий ґрунтовно знав свою справу і мав чимало тренованих нагоничів. Незважаючи на чудову організацію, ми на своїх маханах були змушені марно чекати, щоб котрийсь із тигрів перейшов одну з галявин, які міг обирати. Якось раз ми зустріли трьох тигренят убитої раніше нашим господарем тигриці. Я застрілив двох, а третього ми вполювали живого. Я мав намір перевезти тигреня до Фінляндії, але воно здохло кілька днів по тому.

Одного дня, сидячи кожен на своєму дереві на невеликій віддалі один від одного, ми з Бурном зробили висновок із голосів нагоничів, які просувалися через ліс, що облава наближається до нас. Раптом навколо почалися пожвавлення й метушня. Старий керівник облави підбіг під дерево з Бурном, вигукуючи, що на одного з нагоничів напав тигр і нам треба негайно поспішити йому на допомогу! Ми позлазили й побігли. Доки поспішали крізь бамбукові зарості, Бурн устиг зазначити мені, що такі ситуації дуже небезпечні. Треба триматися вкупі в цьому важкопрохідному і непроглядному молодому лісі й тримати рушницю в бойовому стані. Однак виявилося, що цього разу була фальшива тривога: ми не зустріли нікого, крім дохлого буйволеняти. Судячи зі слідів на вогкій і масткій землі, навколо здобичі сновигали два тигри.

Тепер ми залізли на дерево, яке росло біля дохлого буйволеняти, однак незабаром стемніло, і тигри не з’являлися, тож нам довелося з порожніми руками повертатися додому вночі в непроглядній пітьмі.

Те, що зазначена ситуація, як зауважив Бурн, справді могла бути небезпечною для життя, трагічно справдилося в випадку з ним самим. Досвідчений мисливець, який убив понад п’ятдесят тигрів, загинув рік по тому, кинувшись в аналогічній ситуації допомагати одному зі своїх нагоничів.

Кілька разів уранці, коли я зі своїм супутником-індійцем устигав недалеко відійти од нашого житла, повз нас шугнула плямиста олениця з оленятами, переслідувана п’ятьма лисицями. Скидалося на те, що вони полюють на здобич зграєю, чого я ніколи раніше не бачив і не чув. Я застрілив одну з лисиць і на свій подив помітив, що її хвіст при основі лисий, як у щура, але має на кінці пухнасту китицю, як у лисичому хвості. Гадаючи, що тварина, можливо, чимось хворіє, я вирішив забрати її з собою на батьківщину — але виявилося, що вона зникла. Хоч вона й здавалася безживною, але, очевидно, опритомніла. Коли я повернувся додому, господар розповів, що «лисиці» — насправді дикі собаки, які мають звичай гнатися за здобиччю зграєю і майстерно прикидаються мертвими. Існування диких собак у цих краях було неприємною новиною, адже де вони з’являються, там зникає дичина — ба навіть сам тигр, як стверджують, тоді вирушає на інші мисливські угіддя.

Талану на тигрів у мене, як я побачив, і далі не було, зате вдалося вполювати чимало інших звірів. Улюбленою дичиною стали граційні плямисті олені, разюче довгі роги яких нагадували загострені наконечники списів.

Мисливські походи в Сеоні були й повчальними, й цікавими. Відбувалися вони на території, відомій з твору Кіплінга «Книга джунглів». Письменник розповідає, що саме там натрапив на озерце, оточене стінами скель, які нагадують спинки крісел, і зробив його Скелею у своїх оповіданнях.

Наприкінці лютого я подався на північний схід, маючи на меті доїхати до Ґанґтока, столиці маленької гірської держави Сіккім, розташованої на південному схилі Гімалаїв. Я намірявся