Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Те, що цей невеликий текст уже в перші дні війни надзвичайно бурхливо політично коментувався, було неминучим і доречним у тому сенсі, що доля інструменталізується також і політично.

По суті, я програв війну ще до того, як вона почалася. Щоправда, наша свідомість багатошарова, тож погляди рідко сягають до самого ґрунту. Тим часом я гадав, що помилився, — так було при вході в Париж. Потім я знову вважав, що різні деталі, яких я не міг раніше знати, підтверджують мою первинну думку, так було 20 липня 1944 року[562]: коли ми говоримо про «гірке пробудження», то це повною мірою стосується цієї ситуації. Просто ми рідко пам'ятаємо зміст сновидінь, які цьому пробудженню передували.

Тепер на роки було покінчено із сільською самотністю, на яку я сподівався. Було покінчено з медитацією, розлогим читанням, прогулянками на болотах та пустищах, з вечірніми розмовами у вузькому довірчому колі. Слід було дати раду з цілою купою зустрічей. Я не хочу зараховувати це до втрат. І якщо навіть люди щось забирають, вони також і приносять. А особливо в «Majestic», де зараз багато дискутують про В'єтнам і постійно з'являються найрізноманітніші типи. Я бачив там повний спектр, максимальне розмаїття: від головнокомандувача до телефоніста, від високого чина СС й до неприхованих євреїв, ідеалістів і реалістів, переслідувачів, переслідуваних, терористів, убивць, самогубців.

І все це тривало, коли я знову повернувся до Кіршгорста. Неспокій панував ще роками після приходу чужих військ. Пасторський будинок лежав на дорозі Ганновер-Гамбурґ — тоді ще не було автобана. Машини щільно сунули одна за одною старою військовою дорогою до Целле, бруківка на якій полірувала шини. Відвідувачі заходили в гості на декілька хвилин, годин або днів; деякі залишалися роками.

Одним із гостей, які приходили регулярно, був Вальтер Фредеркінґ, гамбурзький лікар, якого Кайзерлінґ[563] якось назвав нашим найталановитішим психотерапевтом. У той час він опікувався моїм видавцем Бенно Ціґлером[564], який хворів на бульварний параліч, однією дуже рідкісною недугою мозку. Діагноз містив у собі смертний вирок. Сам Ціґлер також заходив до мене безліч разів; його вигляд демонстрував картину розпаду на пізній стадії, від чого стискалося серце. До загального перебігу хвороби належав також повільний параліч органів мовлення, що, зокрема, призвів до того, що під час говоріння певні звуки один за одним випадали. Вже під час відвідин «Majestic» настрій Бенно був затьмарений турботами не лише про власну долю. Його дружина страшенно страждала від екстрасенсорного сприйняття[565] та передбачала різні деталі катастрофи, які пізніше знайшли своє підтвердження. Аж тут згустилися нові хмари.

Спершу мене захоплювали його оцінки ситуації та плани; він мав інтеліґентний, активний розум, який зробив зі скромного початківця впливову людину. Але настав момент, коли я вже більше не прислухався до змісту, а лише до форми його слів, що звучали з того жалюгідного мовленнєвого апарату, до якого ми прив'язані. І тут знову ж таки траплялися провали, так ніби застрягала одна кнопка, зависала одна літера. Потім з'явилися напади задухи — він виходив за двері, щоб відкашлятися, притискаючи до уст серветку. Опісля ми говорили далі, так ніби нічого й не трапилося, — але від цього ставало не по собі.

Під час багатьох хвороб бувають дні й тижні, коли хворий більше не спроможний говорити. В нашому безсловесному арсеналі нам доводилося шукати якихось жестів, завдяки яким він відчував би, що може на нас розраховувати.

Щодо того, чим це все закінчиться, не було жодного сумніву; лише один аспект при таких недугах стає по-справжньому драматичним — темпоральне викривлюється поряд з нами й безпомильно накриває нас своїми жахіттями. Те, що пацієнт не хотів цього усвідомлювати, здавалося, не дуже влаштовувало лікаря. «Всієї серйозності свого становища він ще не усвідомлював».

Тим часом особливо болісними є маленькі відступи — остання подорож, остання прогулянка, останній підпис. На його поштових чеках ще стоїть його ім'я, тоді як не лише поштове відділення, але й увесь світ імен і чисел зникає, як театральні лаштунки.

У таких випадках мені здавалося, що терапевт входить до сфери духовних осіб. На це кожен має право за умови, що він може достатньо запропонувати. Тоді він здатен завести нас за руку досить далеко в безіменне — і навіть ще трохи далі.

Наскільки це вдалося Фредекінґу, я судити не можу — хай там як, але я чув про нього чимало похвал як про лоцмана пацієнтів, що зазнали серйозної аварії. Тоді поряд з аутогенним тренінгом його захопив так званий наркоаналіз, тобто дослідження психічних проблем у спонтанному стані глибокого сп'яніння. Серйозні недуги, приховані навіть для пацієнта, слід було таким чином виокремити й вилікувати. Часто достатньо вже того, щоб ці недуги були «проговореними» або названими. Стан сп'яніння сам собою може принести катарсис: очищення. Так само він може й завдати шкоди. Йдеться про сильнодійні речовини, до впливу яких готовий далеко не кожен пацієнт, як і не кожен лікар — до їхнього застосування.

Чи запровадив Фредекінґ мескалінове сп'яніння як частину терапії? Хай там як, але він був серед перших, хто займався цим наркотиком саме з такою метою. В статтях у часописах «Медичний місячний огляд» та «Психе» він звертався до деталей. Ми розмовляли на цю тему після того, як обговорили стан здоров'я Бенно; пізніше, коли я переїхав до Швабії, у мене зав'язалося з ним листування. Воно тривало, судячи із записів у моєму досьє, більше п'ятнадцяти років, аж до його смерті.

Неминуче ми мали домовитися про ще один сеанс. Що стосується мескаліну, то про нього я мав тоді доволі фантастичне уявлення. Воно спиралося на монографію Берінґера[566], який експериментував з цією речовиною у Фрайбурзі, а також на повідомлення мандрівників.

Домовитися про