Читати книгу - "Спокута сатани"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хоча я й діставала певне задоволення, помщаючись у такий спосіб на вульгарних випинках та суспільних контрабандистах, однак монотонність і пустопорожність того, що великосвітські люди називають розвагами, втомлювала мене; раптово захворівши на нервову лихоманку, я на кілька тижнів «для зміни повітря» вирушила на морське узбережжя разом із моєю молоденькою кузиною, яка подобалась мені, бо була зовсім не схожа на мене. її звали Ева Майтланд; їй виповнилося тільки шістнадцять, і вона була надзвичайно тендітна − бідолашна! Вона померла за два місяці до мого весілля. Ми − вона, я та дівчина, яка нам прислуговувала, − поїхали до Кромера, й одного разу, сидячи зі мною на скелі, Ева спитала, чи не знаю я письменниці на ім'я Мевіс Клер. Я відповіла, що ні; тоді вона дала мені книжку, яка називалася «Крила Психеї».
− Прочитай це! − сказала вона серйозно. − Ти відчуєш себе такою щасливою!
Я розсміялася. Думка, що сучасний автор може написати щось таке, що може змусити людину відчути себе щасливою, здалася мені смішною: більшість цих авторів мають на меті вселити огиду до життя й ненависть до ближніх. Однак, щоб справити Еві приємність, я погодилась прочитати «Крила Психеї»; якщо ця книжка й не зробила мене щасливою, то принаймні збудила в мені подив і глибоку повагу до жінки, яка її написала. Я дізналася про цю авторку, що вона молода, непогана з себе, має шляхетний характер і незаплямовану репутацію, а єдині її вороги − критики преси. Цей останній пункт змусив мене відчути особливу прихильність до неї, і я відразу ж придбала всі її твори, які зробилися пристановищем відпочинку для моєї душі.
Життєві погляди Мевіс Клер − надзвичайно поетичні, ідеальні, прекрасні; навіть не маючи змоги наслідувати їх, я завжди прагнула, щоб вони були правдиві. І ця жінка − така сама, як і її твори: надзвичайно поетична, ідеальна і прекрасна; дивно думати, що тепер вона перебуває так близько від мене! Я могла б послати по неї, якби хотіла, і розповісти їй усе; можливо, вона б завадила мені здійснити моє рішення… Вона б по-жіночому обіймала, цілувала мене, тримала б мої руки, говорячи: «Ні, Сибілло, ні! Ви не тямите себе − ви повинні прийти до мене та заспокоїтись!»
Дивна фантазія спала мені на думку… Я хочу відчинити вікно й покликати її: а що, як вона в саду, йде сюди, щоб побачити мене! Якщо вона почує і відгукнеться − хтозна! Можливо, я роздумаю, і сама доля візьме інший напрямок…
*****
Я кликала її. Тричі безмовне повітря у сяйві призахідного сонця сповнилося ніжним ім'ям: «Мевіс!» − і тільки маленький дрізд, гойдаючись на сосновій гілці, відповів мені тихим осіннім посвистом. Мевіс! Сьогодні вона не прийде, Бог не зробить її Своєю вісницею. Вона не знає, навіть не здогадується про трагедію мого серця − найбільшу, найтяжчу з усіх трагедій! Якби вона знала мене − знала мене такою, якою я є, − що б вона про мене подумала!
*****
Повертаюсь до того часу, коли кохання явилось мені − кохання палке, пристрасне, вічне! О, якою несамовитою радістю сповнилася моя душа! Який безтямний екстаз запалив мою кров! Які мрії запанували в моїй свідомості! Я побачила Лючіо − і його чудові очі, очі янгола, пролили світло в мою душу… З ним прийшов його приятель, у присутності якого врода Лючіо тільки вигравала, − пихатий, самозакоханий дурень та мільйонер Джеффрі Темпест, той, хто купив мене й тепер згідно з законом називає себе моїм чоловіком…»
*****
Тут я перервав читання й підвів голову. Очі мертвої жінки, здавалося, в цю мить були звернені на мене; голова трохи нижче нахилилася до грудей, і обличчя нагадувало обличчя покійної графині Ельтон у її останні дні, коли другий удар паралічу геть спотворив її.
− Подумати лишень, що я кохав оце! − голосно промовив я, вказуючи на віддзеркалення трупа. − Справді, я був дурень! Дурень, як і всі чоловіки, які віддають своє життя в обмін за володіння жіночим тілом! Якщо є яке-небудь життя після смерті, якщо ця істота має душу, таку саму отруєну, як і тіло, то навіть дияволи знехтують таке огидне товариство!
У мерехтінні свічок мені здалося, що мертве обличчя посміхнулося. У сусідній кімнаті вибив годинник, але я не лічив ударів; упорядкувавши сторінки рукопису, я взявся до читання з поновленою увагою.
XXXVI
«Відтоді, як я побачила Лючіо Ріманського, − йшлося далі у передсмертній сповіді Сибілли, − я віддалася коханню, безтямній жазі кохання. Я раніше чула про князя від мого батька − мені було соромно довідатись, що батько був його боржником.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокута сатани», після закриття браузера.