Читати книгу - "Спокута сатани"

Того вечора, коли ми зустрілись, батько цілком відверто заявив мені, що тепер трапляється нагода добре влаштуватися в житті. «Виходь за Ріманського або за Темпеста, кого тобі легше буде спіймати, − сказав він. − Князь казково багатий, але його оточує якась таємничість, і ніхто насправді не знає, звідки він з'явився. Я б радив краще взятися за Темпеста». Я нічого не відповіла й не дала обіцянки. Однак невдовзі я виявила, що Лючіо не має наміру одружуватись, і дійшла висновку, що він воліє бути коханцем багатьох жінок, ніж чоловіком однієї. Через це моя любов до нього анітрохи не зменшилась; я вирішила, що стану однією з тих щасливиць, які ділять між собою його пристрасть. Я побралася з Темпестом, розраховуючи, як і багато інших жінок, мати більшу свободу дій. Я знала, що більшість сучасних чоловіків віддають романам із заміжніми жінками перевагу над усіма іншими зв'язками, і сподівалася, що Лючіо пристане на мій план. Однак я помилилась, і саме ця помилка спричинила всі мої страждання. Я не можу збагнути, чому мій любий, якого я кохаю над усе, з такою жорстокою зневагою відкинув мене! Адже для заміжньої жінки мати коханця, крім чоловіка, de convenance[36], − явище цілком звичайне за наших днів. Це рекомендують письменники; неодноразово цей звичай захищали автори великих наукових статей, які відкрито друкуються в першокласних часописах. Чому ж тоді треба засуджувати мене, вважати моє бажання злочинним? Яке в цьому зло? Доки справа не дійшла до публічного скандалу, я не бачу в цьому нічого поганого.

*****

Щойно я була дуже стривожена. Мені здалося, що голос Лючіо кликав мене. Я обійшла кімнати, зазираючи всюди, відчиняла двері, прислухаючись, − але нікого не було. Я сама. Я звеліла покоївці не турбувати мене, доки я не подзвоню… Я ніколи не подзвоню!..

Тепер, як це не дивно, я починаю думати, що ніколи не знала, ким насправді є Лючіо. Він називає себе князем, і я охоче вірю цьому, − хоча князі в наші часи мають такий вульгарний вигляд і такі панібратські манери, що він здається надто шляхетним, щоб належати до цієї нікчемної братії. Де його князівство? З якої нації він походить? На всі ці питання він навряд чи відповів би, а якби й відповів, то двозначно…

*****

Я спинилась і глянула на себе у дзеркало. Яка я гарна! Я з захватом дивлюсь на мої глибокі, променисті очі, на темні шовкові вії, на ніжні барви обличчя й вуст, на заокруглене підборіддя з гарненькою ямочкою, на бездоганні лінії тонкої білосніжної шиї, на блискучі хвилі довгих кіс… Усе це було дане мені, щоб зваблювати й поневолювати чоловіків; але той єдиний, якого я кохаю всією своєю принадною істотою, істотою, яка живе й дихає, − він не бачить краси в мені, він відкидає мене з таким презирством, яке наскрізь протинає мою душу! Я стояла навколішки перед ним, я молилася до нього, я благала його − дарма! І тепер я маю померти!..

Одна лише фраза бринить для мене надією, хоча вимовлено її було з жорстокістю, і образ його палав гнівом. «Майте терпіння! − прошепотів він. − Ми зустрінемось незабаром!» Що хотів він цим сказати? Яка зустріч може бути тепер, коли смерть має замкнути браму життя і навіть любов явилася б надто пізно!..

*****

Я відімкнула свою шкатулку для коштовностей та витягла сховану там смертоносну річ − пляшечку з отрутою, яку довірив мені один з лікарів, які доглядали мою матір.

− Тримайте це під ключем, − сказав він, − і не забувайте, що ця речовина призначена виключно для зовнішнього застосування. Цієї отрути достатньо, щоб убити десятьох людей, якщо вони помилково ковтнуть її.

Я дивлюсь на речовину зі здивуванням. Вона безбарвна, і її навряд чи вистачить, щоб наповнити чайну ложечку; однак… Однак вона подарує мені вічний морок і назавжди опустить завісу Всесвіту… Так мало, щоб зробити так багато!..

Я надягла весільний подарунок Лючіо − чудову змію з коштовного каміння, яка обвилася навколо мене, наче їй доручено обійняти мене замість нього… Ах, якби я могла обманюватись такою солодкою фантазією!.. Я тремчу, але не з холоду й не зі страху: це просто нервове збудження, інстинктивна відраза плоті і крові до близької смерті…

Як яскраво світить сонце в мої вікна! Його нечулий золотий погляд бачив тяжку смерть стількох істот − і навіть хмаринка, ознака жалю, не затьмарювала його сяйва!

*****

З-поміж усіх різноманітних людських типів найдужче, мені здається, я ненавиджу клас поетів. Раніше я їх любила та вірила їм; але тепер я знаю, що вони − лише ткачі брехень, будівничі повітряних замків, у яких жодне тріпотливе життя не зможе дихати, жодне втомлене серце не знайде притулку. Кохання − їх головний мотив: вони або ідеалізують, або принижують його; але про ту любов, якої прагнемо ми, жінки, вони не мають уявлення. Вони оспівують або тваринну пристрасть, або ідеал, якого не існує; про взаємне співчуття, про ніжну терплячість, про люблячу поблажливість їм нема чого сказати. Мою душу було закатовано, роздерто між їхнім перебільшеним естетизмом та розгнузданою хіттю… Мені здається, чимало нещасних жінок, знищених розчаруванням у коханні, проклинають їх, як і я!

*****

Гадаю, тепер я готова. Більше нема чого сказати. Я не шукаю для себе виправдань. Я така, яка є, − горда, непокірна жінка, свавільна й чуттєва, яка не вбачає нічого лихого у вільному коханні й злочину в подружній невірності; однак якщо я порочна, то мушу щиро заявити, що мої пороки заохочувалися більшістю літературних наставників мого часу. Я одружилася, як одружується більшість жінок мого кола − заради грошей; я кохала, як кохає більшість жінок мого кола − за зовнішню привабливість; я вмираю, як умирає більшість жінок мого кола − природним шляхом або через самогубство, у цілковитому атеїзмі, радіючи, що замогильного життя не існує…

*****

Хвилину тому я тримала отруту в руці, готуючись випити її, але раптом відчула, що хтось, скрадаючись, наближається до мене ззаду; швидко глянувши в люстро, я побачила… свою матір! Її обличчя, потворне, страхітливе, яким воно було в останній період її хвороби, відбивалось у дзеркалі, визираючи з-за мого плеча! Я озирнулась − вона щезла!.. І тепер я здригаюся, ніби з холоду, і відчуваю, як зимний піт виступає в