Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

— Ні. Залишуся.

* * *

— Вони залишили мене під стовпом, на ланцюгу, зі зв’язаними руками. Пильнувало мене двоє. А двоє, що стояли далі, без перерви дивилися, розглядали. Висока симпатична жінка. Й чоловік із такою якоюсь жіночою поставою і рухами. Дивний такий.

Кіт, що сидів посередині кімнати, широко позіхнув, знуджений, бо замучена миша вже перестала бути для нього забавкою. Висогота мовчав.

— Бонгарт, Ріенс і той Скеллен-Пугач усе ще радилися у світлиці. Я не знала, над чим само. Сподіватися могла найгіршого, але було мені все одно. Ще одна арена? Чи просто вб’ють мене? Та й нехай, думала я, нехай воно нарешті скінчиться.

Висогота мовчав.

* * *

Бонгарт зітхнув.

— Не дивися вовком, Скеллене, — повторив. — Я просто хотів заробити. Мені, знаєш, у відставку час, на веранді сидіти, на голубів дивитися. Ти мені за Щурицю сто флоренів давав, хотів її обов’язково мертвою. Я й замислився. Скільки ж та панна може бути по-справжньому варта, подумав я. І придумав, що як я її вб’ю чи віддам, то варта вона буде точно менше, ніж якби я її зберіг. Старе правило торгівлі й економіки. Товар, такий, як вона, завжди зростає у ціні. Можна поторгуватися…

Пугач наморщив ніс, наче десь поблизу щось засмерділо.

— Щирий ти, Бонгарте, аж до болю. Але перейдемо до справ. До пояснень. Ти тікаєш із дівчиною через весь Еббінґ, а тепер з’являєшся і торочиш про правила економіки. Поясни, що трапилося.

— А що тут пояснювати? — усміхнувся підлабузницьки Ріенс. — Пан Бонгарт просто зрозумів нарешті, ким насправді та дівка є. І скільки вона насправді варта.

Скеллен на нього навіть не глянув. Дивився на Бонгарта, у його риб’ячі, позбавлені виразу очі.

— І ту дорогоцінну дівчину, — процідив він, — ту вартісну здобич, що має тобі забезпечити відставку, ти випхнув у Клермонті на арену й наказав битися на смерть. Ризикуючи її життям, хоча живою вона начебто аж стільки варта. То що, Бонгарте? Бо щось тут у мене не грає.

— Якби вона загинула на тій арені, — Бонгарт не спустив очей, — то значило б, що вона нічого не варта.

— Розумію. — Пугач трохи нахмурився. — Але замість того, щоб відвезти дівку на чергову арену, ти привіз її до мене. Чому, якщо можна запитати?

— Повторюю, — скривився Ріенс. — Він зміркував, хто вона є.

— Швидкий ви розумом, пане Ріенсе. — Бонгарт потягнувся так, що аж суглоби хруснули. — Відгадали. Так, це правда, але вишколена у Каер Морені відьмачка пов’язувалася зі ще однією загадкою. У Гесо, під час нападу на шляхтичку, дівка розпустила язичка. Що ніби така вона важна й титулована, що баронова дочка для неї дуля і дурня, кланятися низенько повинна. Виходить, ота Фалька, так я собі думаю, графиня щонайменше. Цікаво. Відьмачка: то по-перше. Багато тут відьмачок бачили? У банді Щурів: то по-друге. Імператорський коронер власною особою ганяється за нею від Корату до Еббінґу, наказує вбити: то по-третє. А до всього того… начебто шляхтичка високого роду. Ха, подумав я собі, треба буде дівку врешті запитати, ким же вона насправді є.

Замовчав на мить.

— Спочатку, — витер він носа манжетом, — говорити вона не хотіла. Хоча я просив. Рукою, ногою, батогом просив. Калічити не хотів… Але треба такому статися, попався нам на шляху цирульник. Із приладдям для рвання зубів. Прив’язав я її до крісла…

Скеллен ковтнув сухим горлом. Ріенс усміхнувся. Бонгарт глянув собі на манжет.

— Все мені сказала, ще до того… Як тільки інструменти побачила. Ті кліщі зубні й «пелікани». Відразу стала балакучіша. Виявилося, що то…

— Княжна Цінтри, — сказав Ріенс, дивлячись на Пугача. — Спадкоємиця трону. Кандидатка на дружину імператора Емгира.

— Чого пан Скеллен сказати мені не схотів, — скривив губи мисливець за нагородами. — А наказав просто уконтропупити, кілька разів про те говорив. Забити на місці й без жалю! Як же це, пане Скеллене? Забити королеву? Майбутню наречену свого імператора? Із якою, якщо слухам вірити, імператор от-от на рушника стане, а тоді буде велика амністія?

Проголошуючи ту промову, Бонгарт свердлив Скеллена поглядом. Але імператорський коронер очей не відводив.

— От, — продовжив мисливець за нагородами, — виходить: проблема. Тоді ж я, хоча із жалем, але від своїх планів відносно цієї відьмачки-княжни відмовився. Тоді я і привіз усю ту проблему сюди, до пана Скеллена. Аби погомоніти, прикинути… Бо та проблема — вона трішечки наче завелика як на одного Бонгарта…

— Дуже вірний висновок, — скреготливо промовило щось із-за пазухи Ріенса. — Дуже вірний висновок, пане Бонгарте. Те, що ви впіймали, панове, трохи забагато для вас обох. На ваше щастя, ви маєте ще й мене.

— Що воно? — Скеллен скочив з крісла. — Що воно, дідько, таке?

— Мій майстер, чародій Вільгефорц, — Ріенс вийняв з-за пазухи маленьку срібну коробочку. — Вірніше, голос мого майстра. Який доноситься з оцього ось магічного пристрою, яке зветься ксеноглосом.

— Вітаю всіх панів, — сказала коробочка. — Шкода, що я можу тільки чути вас, але телепроекцію чи телепортацію мені заважають важливі справи.

— Цього, суча лапа, ще нам бракувало, — гарикнув Пугач. — Але можна було здогадатися. Ріенс занадто дурний, аби діяти самому й на власну руку. Міг я і здогадатися, що ти весь час таїшся десь у тінях, Вільгефорц. Як старий пузатий павук, сидиш у темряві, очікуючи, як затремтить павутина.

— Що за образне порівняння.

Скеллен пирхнув.

— І не замилюй нам очі, Вільгефорце. Прислуговуєшся Ріенсом і його скринечкою не через навалу занять, а через страх перед армією чародіїв, твоїх давніх друзів по Капітулу, які сканують цілий світ у пошуках слідів магії із твоїм алгоритмом. Якби ти спробував телепортацію, вони б відслідкували тебе за три миті.

— Що за пречудове знання.

— Ми не були представлені. — Бонгарт досить театрально схилився перед срібною коробочкою. — Але ж то по вашому дорученню і за вашим уповноваженням, пане чорнокнижнику, мосць Ріенс обіцяє дівчині муки? Я не помилився? Клянуся, із кожною миттю та дівчина стає важливішою. Усім вона, як виявляється, потрібна.

— Ми не були представлені, — сказав зі скринечки Вільгефорц. — Але я вас знаю, Лео Бонгарте, і ви б здивувалися, наскільки добре. А дівчина і справді є важливою. Усе ж це Левеня