Читати книгу - "Природа всіх речей"

Тихий океан — величезний і порожній. Тепер Алма нарешті зрозуміла, чому європейці так довго не могли відшукати Terra Australis у цих безкрайніх просторах. Ранні мандрівники припускали, що десь на цьому кінці землі мусить бути південний материк завбільшки з Європу, щоб планета перебувала в рівновазі. Але вони помилялися. Тут не було майже нічого, крім води. Коли на те пішло, Південна півкуля була протилежністю Європи: гігантський континент океану, поцяткований крихітними озерцями суші, розкиданими далеко один від одного.

Минав день за днем, а довкола простягалася сама лише блакитна порожнеча. Зусібіч — скільки сягала її уява — Алма бачила водяні прерії. Китів не було. Як і пташок. Зате шторм вони помічали за сотню миль, і той часто не обіцяв нічого доброго. Спочатку в повітрі западала тиша, а коли налітала буря, починали жалібно завивати вітри.

На початку квітня погода різко змінилися — небо враз почорніло, прикінчивши день на його середині. Повітря стало важке, запахло тривогою. Раптова переміна так стривожила капітана Терренса, що той спустив вітрила — і то всі до одного, а тим часом на них зусібіч полетіли блискавки. Хвилі перетворилися на чорні гори, що накочувалися на них зі всіх боків. Та зненацька шторм припинився — так само різко, як і почався — й небо знову просвітліло. Та замість полегшено зітхнути, моряки нажахано закричали, побачивши, що до судна наближається смерч. Капітан наказав Алмі спускатися в каюту, але та не могла зрушити з місця — надто величне було видовище. Тоді знову почувся страшний лемент — моряки побачили, що довкола корабля кружляють три смерчі, і то на загрозливо малій відстані. Алма стояла як заворожена. Один із них крутився так близько від корабля, що вона побачила, як довгі нитки води підіймаються по спіралі з океану аж до неба, закручуючись у велетенський стовп, що без упину вертівся. То було найвеличніше явище, яке вона бачила в своєму житті, — воно вселяло трепет і благоговійний страх. Повітря стало таке важке, що їй здавалося, що її барабанні перетинки от-от тріснуть, вона насилу вдихала повітря в легені. Наступні п’ять хвилин Алма була така ошелешена, що не знала, жива вона ще чи вже мертва. Не знала, в якому світі це діється. Їй подумалось, що її час у цьому світі вичерпався. Як не дивно, це її не засмутило. Їй не було за ким тужити. Вона ні про кого не згадала — ні про Емброза, ні про когось іншого. Ні про що не шкодувала. Стояла зачудована й готова до всього.

Коли водяні смерчі врешті-решт пролетіли повз, і море знову заспокоїлось, Алма подумала, що то були найщасливіші миті в її житті.

Вони пливли далі.

На півдні лежала далека й таємнича крижана Антарктика. На півночі, схоже, не було нічого — принаймні так казали знуджені моряки. Корабель тримав курс на захід. Алма сумувала за прогулянками на суші й запахом землі. Позаяк довкола не було ніяких рослин, які можна було б вивчати, вона попросила чоловіків витягнути їй з моря водорості. Алма не надто добре на них розумілася, але невдовзі побачила, що одні водорості мають корені, зібрані в клубок, тоді як інші — стиснуті в пучок. Одні були шорсткі на дотик, інші — гладкі. Вона міркувала, як зберегти водорості для досліджень так, щоб вони не перетворилися на слизькі чорні клапті. Їй так нічого з цього й не вийшло, зате вдалося збавити час. Алма також дуже зраділа, виявивши, що моряки обкладають наконечники гарпунів висушеним мохом — вона знову могла досліджувати своїх давніх друзів.

З часом моряки почали викликати в Алми щире захоплення. Як вони витримують таку довгу розлуку з сушею і її вигодами? Як їм вдається не зійти з розуму? Океан зачудовував її й водночас тривожив. Ніщо ніколи не діяло на неї так сильно. Океан здавався квінтесенцією матерії, таємничим шедевром. Однієї ночі вони пропливали полем прозорих, самосвітних смарагдів. Корабель збурював позаду себе химерні зелені й пурпурові молекули світла — здавалося, що «Елліот» тягне за собою по морю довгий, широкий осяйний шлейф. Видовище було таке красиве, що Алма дивувалась, як чоловіки не кидаються в воду, де п’янкі чари затягнуть їх униз назустріч смерті.

Ночами, коли до неї не йшов сон, вона ходила туди-сюди палубою босоніж, щоб шкіра на стопах згрубла перед тим, як вони прибудуть на Таїті. На водяному плесі колихалися видовжені відображення зір, що світилися, мов факели. Небо над головою було таке ж незнайоме, як і море довкола неї. Кілька сузір’їв — Ореон, Плеяди — нагадували їй про рідну домівку, але Полярної зірки не було видно, як і Великої Ведмедиці. Через те, що ці скарби зникли з небесної скарбниці, Алма почувалася безпомічною і розгубленою. Але небеса відшкодовували втрату новими дарунками. Перед її очима був Південний Хрест, Близнюки й розсип зір широкого Чумацького Шляху. Зачудована сузір’ями, Алма однієї ночі сказала капітанові Терренсу:

— Nihil astra praeter vidit et undas.

— Що це означає? — запитав той.

— Це з Горацієвих «Од», — відповіла вона. — «А тепер довкола тільки хвилі й ніч та зоря змигне десь».

— Шкода, але я не знаю латини, міс Віттекер, — попросив вибачення капітан. — Я не католик.

Один зі старших моряків, який багато років прожив у Південних морях, розповів Алмі, що коли таїтянці обирають собі провідну зорю, то називають її авея — божество, яке вказує їм шлях. На Таїті зорі зазвичай називають фетія. До прикладу, Марс звуть фетія ура — червона зоря. Ранішня зоря — фетія ао, або ж зоря світла. Таїтянці — надзвичайно талановиті мореплавці, сказав моряк, не приховуючи свого захоплення. Вміють прокладати собі шлях у ніч, коли на небі нема ні місяця, ні зір, — тоді вони орієнтуються лише за океанськими течіями. Вони розрізняють шістнадцять різновидів вітру.

— Мене завжди цікавило, чи вони колись бували в нас на півночі до того, як ми дісталися до півдня, — сказав він. — Цікаво, чи допливали вони до Ліверпуля чи Нантакета в своїх каное? Може, й підпливали до самого берега й дивилися на нас, а тоді пливли геть, щоб ми їх не побачили. Я б зовсім не здивувався, якби так воно й було.

Алма вивчила кілька таїтянських слів. Дізналася, як