Читати книгу - "Остання любов президента"

Насправді в мене нічого не болить. Просто вранці я зазирнув до нашої спальні, щоб побажати Світлані хорошого дня. Та побачив їх удвох в ліжку. Її та Жанну. Вони спали обійнявшись.

Я вже підходив до під’їзду. Міркував: йти додому чи ще зачекати? А раптом Жанна все ще там? І як я повинен поводитися?

Від цих запитань з’явився головний біль, про який я авансом розповів водієві.

А поки що я спостерігав за дітьми на санчатах. І намагався їх порахувати. На перший погляд їх було більше трьох десятків. Це добре, міркував я, що у елітних багатоповерхівках Царського Села «розводяться» «елітні» діти. Я придивився до санчат. Санчата в них теж були елітні, з кермом.

Поруч молода жінка у короткій лисячій шубі вигулювала двох такс. Мій погляд якось мимовільно перейшов на собачок, потім — на обличчя власниці — приємне і привітне.

— Скажіть, а ви тут мешкаєте? — запитав я в неї.

— Так, ось там, — відповіла пані з собачками, показуючи рукою на сусідній будинок.

— А можна вам поставити дурне запитання?

Вона подивилася на мене напружено, але погодилася.

— Якби одного разу ви прийшли додому та застали свого чоловіка у ліжку з іншим чоловіком? Що б ви зробили?

— Ви знайомі з моїм чоловіком? — у голосі жінки пролунав переляк.

— Ні, що ви! Я тут майже нікого не знаю, — заторохтів я, сам злякавшись та проклинаючи свій дурний язик, що переганяв думки. — Це в моїх друзів... така дурнувата історія...

Вона уважно дивилася мені в обличчя, ніби читаючи його по складах.

— Ви обманюєте, — твердо сказала вона. — Ви... знаєте мого чоловіка!

— Та ну вас к бісу, — прошепотів я, розвернувся та попрямував геть рипучим снігом.

Йшов та відчував спиною її погляд. Та торочив собі під ніс фразу з «Майстра та Маргарити», яка колись припала мені до вподоби: «Ніколи не розмовляйте з незнайомими!»

168

Київ. 3 січня 2016 року.

Жахлива річ — політика. Повільно заманює, затягує ніжно нагору, під купол, у центр прожекторного кола. І залишає тебе там, під куполом, зовсім самого. Або майже самого. До того ж на канаті. І мільйони цікавих поглядів знизу слідкують за тобою: розіб’ється чи вистоїть?

За довгим столом в адміністрації сидить дванадцять чоловік. Я — тринадцятий. Генерал Філін, голова МВС, щось записує на аркуші паперу, прикриваючи лівою рукою написане від прем’єр-міністра екології, який сидить навпроти. Генерал Свєтлов повільно обводить поглядом усіх присутніх, роздивляється їх, ніби у оптичний приціл. Я теж проходжуся поглядом по сонних, нічим не видатних обличчях. Деякі з них здаються мені зовсім незнайомими. Я підкликаю поглядом Колю Львовича, який сидить праворуч від мене, він нахиляється.

— За Свєтловим другий, з орлиним носом... Хто це? — шепочу я.

— Міністр транспорту.

— Щось я не бачив його раніше.

— Його призначили, коли ви хворіли...

— А перед Філіним, зліва?

— Новий міністр оборони, Яцків.

— Яцків? А він звідки узявся?

— За квотою Ліберальної партії...

— Виходить, армія в нас ліберальна?

— Час розпочинати, — шепоче Львович, не відреагувавши на мій сарказм.

Я киваю Свєтлову. Сьогодні він проводить нараду.

— Так, — починає він несподіваним басом. — Почнемо! Нагадую, сьогодні ми радимося не від імені партій, за квотами яких ви тут зібралися, а від імені Батьківщини! Не забувайте!

Прем’єр-міністр вовтузиться на стільці. Його ймовірно щось непокоїть. Чи то геморой, чи то думки.

— Ситуація критична. Певні сили хочуть нестабільності в країні та готові знехтувати інтересами народу і держави заради власних користолюбних інтересів.

— Чому ви на мене так дивитеся? — обурено вигукує прем’єр-міністр, впершись ображеним поглядом у Свєтлова.

«Ага, — міркую я. — Пішли сигнали точного часу!»

— Я буду на всіх дивитися по черзі, — спокійно продовжує Свєтлов. — Ви тут такий не один!

— Який «такий»?

— Без балагана! — закликаю я до порядку. — Продовжуйте!

Свєтлов, обмінявшись зі мною поглядами, продовжує:

— Сьогодні до дев’ятої години ранку нам потрібно виробити єдину політику уряду в ситуації, що склалася. У міру надходження розвідданих я буду вас інформувати. Поки ми тут засідаємо, ворог продовжує активно працювати. Та не лише в нього є свої люди серед нас, але і навпаки!

Я бачу, що Свєтлов знову дивиться на прем’єр-міністра. У того вже тремтять пальці. Звичайно, майже хлопчисько, ще й сорока п’яти немає! Жодної витримки та холоднокровності?!

— За останніми даними, — продовжує Свєтлов, — ворог зараз проводить зустріч з офіцерами Київського військового округу...

— Я перепрошую! — трясе головою прем’єр. — Ми цивілізовані люди, давайте використовувати слово «права опозиція», а не «ворог»! Адже йдеться про політичну боротьбу!

«Сміливо!» — думаю я і повертаю свій погляд на Свєтлова: що він натомість скаже?

— У якому розумінні «права»? — запитує Свєтлов.

— Зачекайте! — Коля Львович швидко піднімається над столом. — Давайте остаточно з’ясуємо одне: у нас всіх одна мета чи кілька? Хочемо ми відновити у країні стабільність чи ні?

— І як ми будемо це з’ясовувати? — підвів сиву голову міністр сільського господарства Власенко. — Підносити до скроні пістолет і запитувати?! Це ж він в усьому винний! — Міністр тикнув на мене пальцем.

Тут мені стало не по собі. Я обернувся до Львовича, але він дивився у напрямку міністра АПК.

— Це ж він не підписував потрібні закони! — Продовжував сивоголовий. — Це він відмінив пільги з НДС для сільського господарства. Він запровадив податки на експорт зерна!

— Що ти несеш, мудило! — увірвався мій терпець, я підвівся. — Які податки? Які закони? Я підписував те, що було схвалено Кабміном! Я вас взагалі сьогодні сюди не кликав! Я наказав зібрати нараду силовиків?! — Мій погляд вперся у блідого Львовича. — Ти кого сюди покликав? Цього тракториста? — Я тицьнув пальцем у міністра АПК. — Чи спеціаліста з екології? — Перевів вказівний палець на прем’єра. — Якого хера вони тут сидять?

— Але ж ситуація серйозна, — затинаючись виправдовувався Львович.

— Свєтлов, доповісти усім про те, що тобі відомо! — наказав я генералу.

Генерал підвівся, витяг із внутрішньої кишені