Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

Сімнадцять літ прожили ми вкупі. Сімнадцять літ був він мені за друга, стеріг мене, коли я спав, і доглядав у недузі, бився за мене і діставав за мене рани. Він працював на суднах разом зі мною, і вкупі ми об’їздили весь Тихий океан від Гаваїв до Сіднейського мису, від Торесової протоки до Галапагосу. Ми наймали тубільних робітників на великому обширі, починаючи з Нових Гебридів та островів Лайн аж до Луїзіани, Нової Британії, Нової Ірландії та Нового Ганноверу. Тричі зазнали ми морських катастроф біля островів Гілберта, Санта-Крус і Фіджі. Ми скуповували й перепродували що трапиться: перли, перлові мушлі, копру, трепанги, черепахи, уламки, що море викидало на берег, і з того жили.

Почалося це все, як Отоо вернувся до Папіїті й сказав, що об’їздить зі мною всі моря й усі острови. Тоді існував у Папіїті щось наче клуб, і збиралися там скупники перлів, крамарі, капітани, різні південноморські авантурники. Гралося на великі гроші, пилося багато; признаюсь по правді, що й я довше, ніж треба б, сидів за картами. Проте хоч як пізно я вийду — Отоо чекає на мене провести додому.

Спершу я тільки всміхався, потім якось натякнув йому, що можна б і без цього. Нарешті сказав навпростець, що няньки собі не потребую. Після того, виходячи з клубу, я цілий тиждень його не помічав. Аж ось якось випадково зауважив, що він, як і перше, проводить мене додому, але вже криючись у затінку мангових дерев[32], що ростуть по обидва боки вулиці. Ну що я мав робити? Та я таки знав що.

Непомітно для себе я почав вертатися додому раніше. Увечері дощ та вітрюга, і я, гуляючи й п’ючи з товаришами, згадую раз у раз, що там десь сумно стоїть і мокне під манговим деревом мій побратим. Так, це він зробив мене кращим. Але він не був аж надто суворий у питаннях моралі. Він нічого не знав про християнські заповіді. Всі тубільці Бора-Бора були хрещені, лише Отоо зостався в поганстві. Він був справжній матеріаліст, переконаний, що як помре, то таки назавжди. Він вірив тільки в чесну гру. Шахрайство він мав чи не за такий самий злочин, як і жорстоке вбивство, — і, може, навіть убивцю радше ладен був пошанувати, ніж дрібного злодіячку.

Щодо мене, то він завжди був проти таких вчинків, які могли б мені пошкодити. Грати — чому ні? Він сам був дуже охочий до гри, але вважав, що сидіти за картами допізна шкідливо. Не раз бачив він, як люди, не дбавши про своє здоров’я, помирали з лихоманки. Не від того був він також, щоб хильнути під вогку й холодну годину одну-другу чарку. Але він пересвідчився, що, п’ючи, треба знати міру. Доводилось-бо йому постерігати випадки, як люди, що надуживали алкоголь, гинули або ставали на ціле життя каліками.

Отоо завжди піклувався, щоб мені добре жилося. Він дбав про мою майбутність і снував про неї різні плани запальніше й зацікавленіше, ніж я сам. Спершу мені й на думку не опадало, наскільки можуть його обходити мої справи, — і він мусив сам угадувати, що я збираюся робити і в яке хочу встряти діло. Так було в Папіїті, коли я вагався, чи пристати мені до компанії з одним непевним чоловічком, моїм таки земляком, що розпочав ризикований гендель з гуаном. Звичайно, я не знав тоді, що він шахрай, не знав цього й жоден білий на Папіїті. Отоо теж не знав, але, бачивши, що ми з тим чолов’ягою починаємо товаришувати, на свою руч рознюхав усе, хоч я й не просив його. На Таїті буває багато моряків-тубільців з різних країв. Отоо, тільки-но здогадуючись, що там щось не так, терся серед них доти, доки не зібрав цілком певних доказів на потвердження своєї підозри. Ну й історія була з тим Рендольфом Вотерсом! Отоо розповів мені все, а я не вірив. Проте коли я взявся як слід до Вотерса, він без зайвих балачок першим таки пароплавом утік в Окленд.

Мушу признатись: я спершу гнівався на Отоо, що він пхає носа до моїх справ. Але, — в цьому не було сумніву, — дбав він не про свою користь. До того ж незабаром я пересвідчився, що то за мудра була і обачна людина. Очі його все пильнували моєї вигоди й зиску, — а були вони напрочуд бистрі та проникливі. Кінець кінцем став він мені за повсякчасного порадника, справи мої зробилися йому краще відомі, ніж мені самому, — і він ближче, ніж я, брав їх до серця. Я був молодий, власні інтереси мені раз у раз голови не держались, і романтика та пригоди переважували в мені жадобу грошей і потяг до спокійного життя. На щастя, знайшлась людина, що клопоталась про мій добробут. Коли б не Отоо, я б давно загинув, — це річ безперечна.

Багато є тому прикладів, — дозвольте з-поміж них навести один. Ще перед тим, як приїхати на Паумоту по перли, я мав деякий досвід у вербуванні та найманні тубільних робітників. Коли ми з Отоо опинилися на березі в Самоа без роботи й грошей — достоту сіли на мілину, — то мені пощастило стати за наймача на одному бригові. Той самий бриг узяв за матроса й Отоо. Відтоді на різних кораблях ми років шість їздили по найдикіших закутнях Меланезії. Як вивозять мене було човном на берег, Отоо так і дивиться, щоб сісти в той човен загребним. Коли вербівник сходить на берег, його човен залишається близько, з гребцями на веслах, а другий човен, вартовий, звичайно зупиняється напоготові футів за кількасот від берега. Отже, я стромляв у пісок стернову жердину і сходив зі своїм крамом на суходіл, а Отоо зараз же пересідав туди, де лежав накритий брезентом вінчестер. Решта матросів мала снайдерівські рушниці, також заховані під брезентом. Я вмовляв та заохочував кучерявих канібалів найнятися на плантації в Квінсленді, а Отоо тим часом пильнував моєї безпеки. І не раз його тихий вигук остерігав мене, що дикуни задумують щось недобре, якийсь підступ. Інколи давав таку пересторогу несподіваний постріл із рушниці, що збивав з ніг котрогось тубільця. Тоді я кидався до човна, і рука Отоо помагала мені в нього вскочити. Пам’ятаю, що якось, за служби нашої на «Санта-Анні», тільки човен наш підплив до берега, як зчинилася веремія. Вартовий човен метнувся нам на поміч, — але поки він приплив би, кілька десятків дикунів могли нас усіх повбивати. Отоо