Читати книгу - "Виховання почуттів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Поруч цієї жінки він не відчував ні того захоплення, котре, опанувавши всю його істоту, тягнуло його до пані Арну, ні тих безладних веселощів, що їх попервах збуджувала в ньому Розанетта. Проте він прагнув її як чогось незвичайного й неприступного, бо вона була знатна, бо вона була багата, бо вона була побожна, і уявляв, що почуття її так само вишукано-рідкісні, як її мережива, що в неї ладанки на тілі, що вона сором'язлива навіть у розбещеності.
Давня любов стала йому в пригоді. Він розповідав їй усе, що колись навівала йому пані Арну, — свої томління, свої тривоги, свої мрії, — говорив так, ніби все те збуджувала в ньому вона сама. Пані Дамбрез вислухувала ці слова як людина, що звикла до таких речей, і, не відштовхуючи його навпростець, не відступала ні кроку; йому не щастило звабити її, як Мартінонові не щастило одружитися. Щоб покінчити із залицяльником племінниці, вона звинуватила його, мовляв, він зазіхає лише на гроші, і навіть попросила чоловіка, щоб узяв його на випробу. Тож пан Дамбрез сказав молодикові, що за Сесіль, дочкою бідних батьків, немає посагу і що в неї — жодних «надій» на будь-що.
Мартінон, не повіривши тому чи зайшовши надто далеко, щоб ламати своє слово, а чи з дурнуватої упертості, яка переходить у геніальність, відповів, що батьківського статку, п'ятнадцяти тисяч ліврів ренти, їм вистачить. Банкіра зворушила така непередбачена некорисливість. Він обіцяв виклопотати для нього місце збирача податків та внести належну заставу, і в травні 1850 року Мартінон одружився з панною Сесіль. Весілля не справляли. Молоді того ж таки вечора виїхали в Італію. Другого дня Фредерік прийшов з візитом до пані Дамбрез. Йому видалося, що вона блідіша ніж звичайно. Два-три рази вона ущипливо заперечувала йому в якихось дрібницях. Взагалі, всі чоловіки егоїсти.
Але ж трапляються й віддані, от хоч би й він.
— Еге ж! Такий, як і всі! — Очі в неї були червоні, видно, плакала. Вона силкувалась усміхнутись: — Даруйте мені! Я не маю рації! Просто мені в голову прийшли сумні думки!
Він нічого не розумів.
«Гай-гай! Вона, в кожному разі, не така вже й тверда, як я гадав», — подумав він.
Пані Дамбрез подзвонила, щоб подали склянку води, випила ковток і звеліла склянку забрати, а тоді стала скаржитися, що в неї погані слуги. Щоб розважити її, він запропонував себе в лакеї, запевнюючи, що зуміє подавати тарілки, змітати порох з меблів, доповідати про гостей — словом, бути камердинером чи, скорше, єгерем, хоча мода на них і минула. Йому хотілося б стояти в капелюсі з півнячим пір'ям на задній приступці її карети.
— А як велично ступав би я за вами, несучи на руках собача!
— Ви веселий, — мовила пані Дамбрез.
Хіба ж то не безглуздя, підхопив він, сприймати все серйозно? Прикрощів і так досить, не треба їх вигадувати. Ні про що не варто журитися. Пані Дамбрез підняла брови ніби на знак схвалення.
Така подібність думок надала Фредерікові більшої відваги. Колишні невдачі вже навчили його прозірливості. Він вів далі:
— Наші діди жили краще. Чому не піддатися пориву?
Кінець кінцем, сама любов не така вже й важлива.
— Але те, що ви кажете, аморальне!
Вона опустилася на канапу. Він присів скраєчку, біля самих її ніг.
— Невже ви не помічаєте, що я брешу? Адже щоб подобатися жінкам, потрібно вдавати з себе безтурботного блазня або шаленіти, як у трагедії! Вони глузують із нас, коли ми просто кажемо, що кохаємо їх. Мені здається, що ці гіперболи, які так потішають жінок, — профанація справжнього кохання; врешті вже й не знаєш, як його висловити, особливо… коли жінки… розумні.
Вона дивилася на нього примружившись. Він говорив дедалі тихіше, нахиляючись до її обличчя.
— Так! Я вас боюсь! Може, я вас образив!.. Даруйте! Я не хотів усього цього казати! Це моя вина! Ви такі прекрасні!
Пані Дамбрез заплющила очі, і він здивувався з такої легкої перемоги. Високі дерева, що млосно шуміли в саду, завмерли. Нерухомі хмарини довгими червоними смугами розтяглися по небу, і все на світі ніби зупинилось. Йому неясно пригадалися подібні вечори, так само безгомінні. Де це було?..
Він опустився на коліна, взяв її руку й заприсягнувся на вічне кохання. Потім, коли він уже намірився йти, вона кивнула йому підійти й сказала зовсім тихо:
— Приходьте сьогодні на обід! Ми будемо самі!
Коли Фредерік опускався по сходах, йому здалося, що він став іншою людиною, що його обдає запахущий дух теплиць, що нарешті він вступає до вищих сфер, до світу патриціанських любовних зрад та великопанських інтриг. Щоб посісти там чільне місце, досить заволодіти такою жінкою, як ця. Жадібна до владарювання та дії, але поєднана шлюбом з людиною посередньою, для котрої надто багато зробила, вона, можливо, хотіла керувати кимось сильнішим? Тепер немає нічого неможливого! Він відчував себе здатним промчати верхи двісті миль, працювати кілька ночей підряд, не знаючи втоми; його серце було сповнене гордощів.
Тротуаром, поперед нього, понуривши голову, йшов якийсь чоловік у старому пальті; в нього був такий замучений вигляд, що Фредерік озирнувся, аби роздивитися його. Той підвів голову. Це був Делор'є. Він вагався. Фредерік кинувся йому на шию.
— Друзяко! Невже це ти?
І він повів його до себе, засипаючи питаннями.
Колишній комісар Ледрю-Роллена найперше розповів, яких довелося йому зазнати поневірянь. Через те що він консерваторам проповідував братерство, а соціалістам — пошану до законів, одні в нього стріляли, тоді як другі принесли мотузку, щоб його повішати. Після червневих подій комісара брутально витурили. Він переметнувся до змовників, котрі захопили зброю в Труа. За відсутністю доказів його відпустили. Потім революційний комітет відрядив його до Лондона, де на банкеті він побився зі своїми побратимами. Повернувшись до Парижа…
— Чому ж ти не прийшов до мене?
— Тебе ніколи не було вдома. Твій швейцар тримався якось таємниче, я не знав, що й подумати; крім того, мені не хотілося з'являтися переможеним.
Він стукав у двері демократії, пропонував служити їй пером, промовами, своєю діяльністю, але всюди його відштовхували; йому не довіряли, і він змушений був продати годинника, книжки, білизну.
— Вже краще конати на Бель-Ільській каторзі разом із Сенекалем!
Фредеріка, що саме зав'язував краватку, ця новина ніби не надто схвилювала.
— Ага! То милого Сенекаля вислано?
Делор'є, із заздрістю оглядаючи стіни, відповів:
— Не всім так везе, як тобі!
— Вибач мені, — мовив Фредерік, не помітивши натяку, — але
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Виховання почуттів», після закриття браузера.