Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Є вони – бо ось що пише росіянка Валерія Новодворська в статті «О национальной подлости великороссов» («Молодь України», 6/ ХІІ 1991 р.):
«Мы, русские, самые бездомные люди на земле. Мы убили Русь, сделав из нее империю. Мы – московская орда».
Тож чи не влучив я «в десятку», написавши цей останній свій роман?
* * *5 вересня 1992 року.
О, який я безнадійний педант! Рівно рік тому розпочав свої щоденникові записи, спогади і роздуми, а нині вже вичерпався матеріал.
За тиждень розпочне свою роботу Шоста сесія Верховної Ради, буде вона дуже тяжкою, і ми ще раз переконаємося, що повної незалежності не маємо, що будівництво держави тільки-но розпочалося і на крихку самостійність України й далі чигають зграї чужоземних ординців і свої яничари. Повинен піти у відставку уряд Фокіна, а чи зуміємо сформувати кращий? Готується референдум про розпуск нинішнього українського парламенту, бо й не має він права – у своїй більшості антиукраїнський – очолювати Українську державу, але ж де гарантія, що мій скалічений манкуртством, мій розчарований у нас самих народ обере кращий парламент?
Моторошна тривога добирається до серця, я відганяю її: все буде добре, це наша вирішальна битва за волю, і ми її не програємо… За останнім соціологічним опитуванням, в Україні тільки одинадцять відсотків оптимістів – і я серед них. Я залишуся оптимістом навіть тоді, коли їх зменшиться до одного відсотка. А якщо ця моральна категорія втратить усі підстави для існування і чужа орда знову посуне на нашу землю, я не захочу більше жити в неволі: буду оборонятися і готовий загинути. Але й крізь це найпесимістичніше припущення пробивається промінь надії: якщо всі так вирішать, як я, то хто нас зможе здолати?
Я ставлю крапку на своїх спогадах. Не сердьтеся на мене ті, кому завдав болю, адже і сам себе не шкодував. Я можу бути не згідний з чиєюсь політичною тактикою, але ж нікого, хто щиро працює для України і в тій праці помилки робить, я не назвав відступником. Нація – це ліс, в якому все росте і все потрібне для лісу. Біймося лише зробити з нього парк – ми в парку вже жили, і скільки дорогоцінного життя безслідно пропало!.. Але в лісі водяться отруйні поганки, котрі швидко розмножуються: їх треба нещадно винищувати, щоб не довелося потім оздоровлювати або ж ліквідувати весь масив.
…1989 року я мав, з нагоди свого шістдесятиріччя, творчий вечір у театрі імені Марії Заньковецької – було людно, саме тоді народ обирав собі лідерів. Приносили мені пам’ятні подарунки, адреси, і, розглядаючи їх потім удома, я дуже здивувався, побачивши серед них гарно оправлену книжку з витиснутими золотими літерами заголовком: «Роман Іваничук. Смерть останнього яничара. Роман».
Я почав її розгортати, адже такої книжки не писав, – що за диво? Та вона не розкривалася і щось булькало в ній: була це хитромудра бутелька з коньяком, подарована львівськими політехніками; ми посміялися, спожили сім’єю трунок, і я поклав «книжку» на стелаж.
Зовсім забув про неї, а оце кілька днів тому мій старший внук Данилко підходить до мене, показує книжку й запитує з докором, чому я нічого не говорив йому про цей свій роман. Я пояснив хлопчикові, в чому справа, але він уперто не відступав: «Ти ще не написав, але мусиш написати таку книжку – „Смерть останнього яничара“!» І в ту мить я зрозумів, що ці спогади – не остання моя книжка. Я написав її, щоб знали нащадки, яке то було з нас за покоління, що винесло на собі весь тягар більшовицького ярма, скинуло його з себе й почало будувати незалежну державу. Я хотів дослідити, які ми були і які є, але не сказав, якими станемо.
Спасибі, Данилку, що підказав тему. Ще не вечір, я ще перейду через смерть останнього яничара – через останній свій роман – і стану на порозі новітньої літератури. А далі вирушать діти… Я напишу про кінець найтяжчого зла нашої нації, яким є відступництво заради вигоди і тихого рабства.
Поки це зло житиме в нашому національному організмі, доти не матимемо повної незалежності. Залишаться ще надовго злодії і вбивці, але яничар мусить загинути. Покруч, який за звання академіка зраджує націю, який за високе посадове крісло в парламенті окупаційної держави продає друзів, який проникає в довір’я самого імператора, радить йому, як краще загнуздати свій народ, і ганьбить екс-імператора за те, що не зумів цього зробити, – той покруч повинен умерти.
І умре. Не з докорів сумління, бо воно в нього відсутнє, а з розгубленості: яничарство стає в незалежній державі непотрібне, фах запроданства більше застосування не має, ганебний товар на світовому ринку втрачає попит – останній яничар випиває отруту.
Благослови, душе моя, Господа за те, що не відбирає ще пера з моїх рук!..
У моєму зеленому Трачі, на присілку Пиконеві, у тих трясовинах, де запалася під землю церква і ще сьогодні на Великдень гудуть у підземеллі дзвони, живе колонія чорних жовтобрюхих жабок-кумкаців, які весь день, якщо добре прислухатися, зрідка покумкують, ніби настроюють інструменти, підтягують струни. Так вони цілоденно працюють, щоб увечері міг заграти оркестр.
Треба мені вибратися в Трач: може, мої милі ладначі погодяться бодай один ще раз
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994», після закриття браузера.