Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

Ульбріксон довго просто сидів на місці, дивлячись у темряву, поки не прибігли вболівальники, рвучись через вагон, і не почали вітати його, ляскаючи по спині. Коли він, нарешті, встав, журналісти скупчилися навколо нього. Тренер висловився дуже просто: «Ну, вони зробили це в тісній боротьбі. Але вони виграли». Згодом він продовжив: «Припускаю, малий знав, що робить».

Вашингтон став національним чемпіоном і завоював абсолютну перемогу на Гудзоні. Приголомшлива перемога основної університетської команди, здобута атакою з відстаючих рядів, була історичною за своїм масштабом і драматичністю. У прес-центрі на залізничній станції Поукіпзі спортивні оглядачі зі всієї країни сіли за друкарські машинки та почали вистукувати хвалебні оди. Роберт Келлі з «Нью-Йорк Таймс» назвав цю перемогу «великою віхою в історії Поукіпзі». Герберт із «Нью-Йорк Пост» охрестив її «вражаючою і безпрецедентною». Джордж Тімпсон із «Крістіан Саєнс Монітор» найменував її «блискучою». Джеймс Бурхард із «Ворлд Телеграм» знайшов оригінальніше формулювання: «Це була історія психології, бездоганної сили духу та веслувального інтелекту. Голова Мока була найкращим веслом у човні Вашингтона». Роял Брогем думав довго й натужно, як найкраще охарактеризувати те, яким чином Боббі Мок домігся успіху. Нарешті він зупинився на фразі: «Це було воістину холоднокровно».

Ел Ульбріксон спустився до води і супроводив хлопців назад до елінга вгорі за течією у своєму катері.

Спостерігаючи, як вони веслують проти течії в теплій літній темряві, Ульбріксон помітив, що екіпаж гребе бездоганно, з винятковою грацією і точністю, що швидко ставали їхньою нормою. Він ухопив мегафон і загорлав, перекрикуючи вологе гарчання двигуна катера: «Зараз ось воно! Саме те, що потрібно! Чому ви не веслували так у перегонах?» Хлопці переглянулись один з одним, нервово усміхаючись. Ніхто точно не знав, жартує він чи ні.

Він дійсно жартував, але його зауваження переслідувало певну мету. Для досягнення своєї цілі Ульбріксону доведеться побити Ебрайта ще раз. Трохи менше ніж за 2 тижні вони мали змагатись ще раз, двічі в парі спринтів на 2 кілометри, щоб завоювати право представляти Сполучені Штати в Берліні. В одних із цих перегонів Каліфорнія буде на сусідній доріжці, маючи єдиний і останній шанс урешті зрівняти рахунок і поїхати до Німеччини. Ульбріксон не хотів, щоб його хлопці надто зазналися. І навіть перебуваючи в захваті від їхнього результату, він не був цілком задоволений непокорою Мока. У кожному разі, необхідно було нагадати їм, хто при владі.

Але, суворий данець чи ні, Ульбріксон також відчував необхідність сказати щось співрозмірне з подією. Діставшись до елінга, вони виявили там сотні шалених уболівальників, що билися за місця на хиткому причалі й тупцяли довкола перед будівлею, гикаючи і репетуючи. Хлопці вилізли з човна і кинули Боббі Мока в Гудзон, на превелике задоволення глядачів. Потім, вийнявши його з води, вони сформували фалангу, прорвалися в будівлю і замкнули за собою двері, впустивши лише кількох журналістів із Сіетла. Ульбріксон став на лаву, а хлопці, стискаючи в руках майки, зібрані із переможених команд, сіли на підлозі навколо нього. «Ви сьогодні увійшли в історію, ви — веслярі та рульові першокурсників, юніорів і університетського екіпажа. Я пишаюся вами. Кожен син і дочка Вашингтона пишаються вами... Ніколи в історії веслування екіпаж не давав більш доблесний і ризикований бій, щоб виграти найбажаніший титул на кону в цій країні, ніж це сьогодні зробила університетська команда. І я можу лише сказати, що пишаюся вами і почуваюсь дуже щасливим, — він зробив паузу й оглянув кімнату, а потім підсумував, — я не очікую, що будь-коли побачу краще проведені перегони». Після цих слів він спустився на підлогу. Ніхто не вітав його. Ніхто не вставав і не аплодував. Усі просто сиділи, мовчки всотуючи цю мить. Бурхливого вечора в січні 1935 року, коли Ульбріксон уперше відкрито заговорив про участь в Олімпійських іграх, усі стояли і схвально вітали його промову. Але тоді це здавалося мрією. Тепер вони були за крок до її реального втілення. Захоплені вітання чомусь здавалися небезпечними.

У цьому і полягає секрет успішних команд: у їхньому «резонансі», тому четвертому вимірі веслування, який може оцінити лише гребець, що веслував у резонуючому екіпажі, де хід — надприродний, а зусилля, що рухає човен — насолода.

«Наразі 4 роки поспіль неотесані чужинці з Далекого Заходу домінують на Гудзоні, — виплюнув наступного дня після перегонів у Поукіпзі Джо Вільямс із нью-йоркської «Ворлд Телеграм». — Регата втратила всю свою оригінальну форму і структуру. Це більше не східне шоу... Якщо одна західна команда не виграє, то це робить інша. Вашингтон учора забрав усе, що можна було забрати на річці. Городяни зітхнули з полегшенням, що гості мали порядність залишити бодай мости і великовантажні пороми». Вільямс продовжив, імовірно, жартома, закликом звернутись до президента Рузвельта зробити щось із цією