Читати книгу - "Гірка правда"

Тарас Гунчак, редактор і упорядник VI-го тому "Літопису УПА", у вступному слові каже, що польська політика, яка захищала "статус кво анте беллум" намагалася послабити український націоналістичний рух, що й довело до боротьби з поляками, яку він називає "третім фронтом" [320]

Що можна сказати про такий "глибокий" аналіз причини вбивств щонайменше ста тисяч поляків в Західній Україні? Що поляки намагалися послабити український націоналістичний рух? То вони це робили весь час, від постання того руху. А що ж, вони мали сприяти цьому рухові? Рухові, котрий вилився в батальйони "Нахтігаль" і "Роланд", в УПА, в СС дивізію "Галичина"? Це що - нехіть виявити правду про дійсні причини масових мордів? Ні, це цілеспрямована дезинформація, як завдання ОУН. Коли йдеться про Богдана Осадчука і Тараса Гунчака - ОУН-з.

Найближчим правди, коли йдеться про українських істориків Заходу, у зв'язку з пошуками причин народовбивства на поляках 1942-1945 на Волині й в Галичині, є проф. університету Айова, редактор кількох номерів журналу "Віднова", Ярослав Пеленський, але він, хоч без сумніву знає правду, не вказує на причини, не називає їх по імені. Не виключено, що його наукова діяльність у якійсь мірі обмежена зв'язками з ОУН, подиктованими родинними традиціями чи іншими причинами. В кожному разі проф. Ярослав Пеленський у своєму писанні є близький правди. Він пише:

Другий приклад - це українська (чому не оунівська? -В.П.) спроба примусового виселення польського населення із західноукраїнських територій та пов'язані з цим винищувальні акції проти цього населення - насамперед на Волині, а відтак в Галичині та навіть на Засянні, - які Подляський характеризує як злочин народовбивства...

У цій справі існує вже істотна польська документація і важко обходити її загальними зауваженнями про "чужі інтриги", як це роблять деякі українські автори. Дискусія ускладнюється тим, що українські націоналістичні групи досі не видрукували більшості своїх основних документів чи навіть суб'єктивних свідчень своїх діячів про польсько-українську боротьбу під час Другої світової війни. Українською стороною у цій боротьбі була, насамперед, Організація Українських Націоналістів (ОУН), головно її бандерівська фракція та Українська Повстанська Армія (УПА), що після ліквідації її первинної формації під командуванням Тараса Бульби-Боровця і до створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР), фактично діяла під її політичним керівництом...

Існують преконливі докази про те, що українське націоналістичне підпілля мало намір "деполонізувати" західноукраїнські території, зокрема шляхом примусового виселення польського населення та селективних винищувальних акцій. Проте це тільки один аспект справи. З другого боку, польський уряд і його збройні сили, себто А.К., намагалися зробити все можливе, щоб втримати т. зв. "стан польського посідання" (присутності) на українських землях, і вживали терористичні та військово-винищувальні методи для здійснення цього плану...

Можна і треба поставити запитання: хто з обох боків несе відповідальність за ці жорстокі вчинки та їх трагічні наслідки? Не можна надалі замовчувати, що основну відповідальність за них несуть насамперед групи, які репрезентували т. зв. національні чи самостійницькі течії в обох суспільствах. Втручання німців чи росіян у польсько-український конфлікт відігравали в найкращому разі другорядну, а радше - маловажливу роль. Цей кривавий конфлікт, зокрема його екстремістські аспекти, був зумовлений насамперед польським та українським націоналізмом. Розвиток інтегрального польського та українського націоналізму в 1930-х роках і на початку 1940-х pp. значною мірою спричинився до розпалення національної ненависті та радикалізації засобів боротьби.

Польська опозиційна публіцистика (це в час панування комунізму в Польщі - В.П.) виявляє готовність до відкритого діалогу щодо цих найболючіших фактів польсько-українських взаємин у новітній історії. Натомість українська сторона, зокрема українські націоналістичні групи звичайно замовчують ці дражливі проблеми, а в найкращому разі обмежуються зазначенням декількох т.зв. "позитивних" аспектів цих стосунків, наприклад переговорів між польським і українським підпіллям та тимчасових домовленостей про припинення боротьби, зокрема в лютому 1944 p., або співпраці відділів УПА та "Вольносьць і Нєподлєглосць" (ВiН) у спільній акції наступу на Грубешів та захоплення цього міста у травні 1946 р... Ці приклади є неспівмірними з трагедією цієї війни. Євген Штендера... відкрито визнає, що т. зв. львівські домовленості "не призвели до будь-якого істотного поліпшення польсько-українських взаємин і не припинили актів взаємної ворожнечі. Саме навпаки - можна, мабуть, казати, що ситуація погіршилася." А якщо йдеться про грубешівську операцію, то доведеться погодитися з поглядом Подляського, що вона "була негативно сприйнята польським загалом" та додати, що вона не мала позитивного відлуння серед українського суспільства. [321]

Вважаю випраданим наведення такої довгої цитати. Проф. Я. Пеленський - виняток серед українських політологів на американському континенті (в Німеччині є д-р Андрій Білинський), його думка є важливою для теми. Однак годі погоджуватися з твердженням цього автора про те, що А.К. намагалася зробити все можливе, щоб втримати т. зв. стан польського посідання на українських землях, і вживала терористичні та військово-винищувальні методи для здійснення цього плану. Кожна дія має свою причину. ОУН-УПА винищувала польське населення, щоб "деполонізувати" Західну Україну. Теоретично це було можливе до здійснення - поляки становили невеликий відсоток в Західній Україні, а ОУН-УПА мала досить сили, щоб такий план виконати. Натомість ніколи й ніде ніхто не сказав, навіть не натякнув, щоб А.К., виконуючи вказівки польського уряду в Лондоні, мала в плані винищити українське населення в Західній Украні. Навіть серед крайніх польських націоналістичних кіл ніколи не визрів такий божевільний план. То звідки ж реалізація "втримання стану посідання" "методами терористичних та військово-винищувальних" акцій? Це -нелогічно.

На маргінесі сказаного проф. Я. Пеленським такі зауваження: Польську інтелігенцію й польський офіцерський склад, якщо вони й залишилися в Західній Україні після вересня 1939 року, їх "знейтралізували" більшовики -арештами й депортаціями цілих сімей, що сталося в першій половині 1940 p. A.K. в основному організувалася підофіцерами-селянами, а 1943 р.