Читати книгу - "Секрет Світлячка, Олена Гуйда"

Декілька ударів, зіткнень міці, сили. Навіть не підозрювала, що в мене її аж стільки. І відкати після кожного удару ставали все болючішими. До запаморочення, до нудоти, до розпачу. Так продовжуватися не може.

Одними губами почала шепотіти заклинання зупинки крові, що все ще сочилася з рани. Виходило погано. Може, через магію книжника. Може, через власну слабкість та нездатність контролювати магію.

Але якось зусиллями та впертістю, я все ж таки впоралася.

Рана затягувалася повільно, але водночас поступово затихав цей гул у голові і по краплині відновлювалися сили. Відновлювалася магія. А ось значить, як книжник планував битися. Треба йому якось натякнути, що дармова сила вичерпана і настав час якось самостійно вирішувати свої проблеми.

Звичайно, якби я залишався під закляттям, то спокійно й безмовно здохла б. Але...

Старий відчув недобре саме тоді, коли моя рана затяглася повністю. Я стиснула в руках палюче холодний сніг і глянула прямо на Сумаха.

Відстань не змогла приховати той жах, що відобразився на його обличчі. І усвідомлення власної помилки. Фатальної помилки, що тепер визначить результат. Так, я не цілитель. Я така, як ти! І тепер ти пошкодуєш, що взагалі затіяв усе це.

Ми обидва розуміли тепер, чим закінчиться поєдинок. Але й розтягувати все це дійство в мене не було бажання. Сніг промочив навіть щільну, зачаровану тканину імперської форми. Я замерзала через втрату крові. Через відчутно вичерпані магічні сили. І вже перед очима почали літати світлячки. Не зараз, так скоро я за всіма законами цілительства повинна зомліти. А якось не хотілося. Враховуючи ситуацію, ймовірність, хоч і дуже крихітну, того, що може повернутися Сенер, або... та мало що може піти не так.

І все це мене злило. Більше того, розпалювало справедливий гнів, що вимагав, щонайменше, відплати.

Надто багато в моєму житті останнім часом йшло якось не так.

Мені невідомі були потрібні заклинання. Я не вчилася магії крові так, як Сен чи Сумах. Мейтроуз побоювалася того, що якось це знання згубить мене. А тепер, за іронією долі, мене може знищити невігластво.

Я розтиснула кулаки з явним зусиллям, зариваючи їх прямо в сніг. Сніг – вода. Вода – провідник. І доки Сумах покладається виключно на знання, я можу спробувати звернутися до інтуїції. Якщо просто прикликати мою кров до порядку.

У будь-якому випадку це те, що я все ще могла зробити. Спробувати принаймні.

Краплі крові, які не проросли, а так і залишилися дрібними крапками у снігу, трохи засвітилися. Спочатку ледь помітним яскраво-червоним світлом, немов святкові вогники, якими прийнято прикрашати будинки до зимових гулянь. Після все яскравіше та яскравіше.

Лише кілька миттєвостей і ліани, що билися з Кіраєм, здригнулися, замерехтіли. І спалахнувши так яскраво, що я сама від несподіванки заплющила очі на мить, розсипалися іскрами, піднімаючись високо в небо.

І саме в цей момент мій погляд упав на старого Сумаха. Він знову зсутулився, трохи зігнувся і перетворився на звичайнісінького книжника. Наші погляди на мить схрестилися і… він кивнув і просто посміхнувся, визнаючи поразку. І мою силу. Визнаючи рівного за силою. Боги…

Може, Кірай не зрозуміє, що сталося. Може й зрозуміє. Але хтось, а цей старий точно усмідомлював, що саме я зробила. І визнавав мою силу з гідністю того, хто програв.

Боги. Як це жахливо. Єдиний, хто гідно оцінить мене – лиходій. Це було так… сумно.

– Санх, – досить голосно, але спокійно промовив Кірай. Але його голос промчав провулками, луною повторюючи заклинання.

І тут же чорні стрічки темної магії зірвалися з його пальців, огорнули старого, поваливши на коліна.

Його схопили. І стратять тепер у столиці.

І начебто він цього заслуговував, як і Сенер, що втік. Але якась частина мене тепер співчувала старому і навіть крапельку раділа за Сена. Не скажу, що я хотіла б з ними ще хоч колись перетинатися, але й смерть… я надто маг крові, надто явно чую поклик вмираючого, надто ціную життя, щоб бажати смерті навіть тим, хто на це заслуговує.

Напевно це неправильно. Але що вдієш зі своєю природою? Зі своєю магією.

Та слідом мене кинуло в холодний піт. Він розповість. Про мене! Він обов'язково мене здасть владі. Не одразу, може. Не завтра навіть.

Навіть якщо Кірай не помітив – старий Сумах розставить усе на місця.

І тоді я так само буду зв'язана, засуджена і страчена.

Я кинула погляд на Кірая. Він широким кроком наближався до мене. В його очах плескалася та сама темрява, а ще злість і роздратування. Мабуть, на мене.

– Ти в порядку? – допомагаючи мені підвестися на ноги, спитав він.

– Жива.

У грудях боліло. Від втрати крові, гадаю, і від втоми. А може, від усвідомлення безвиході становища.

– Тор втік, – не спитав, а скоріше підкреслив очевидне. І я у відповідь тільки кивнула. – Попрошу тебе проводити додому та охороняти, щоб кроку за поріг не ступила. Сама ти мене чомусь не чуєш.

Боги, як він сердився. Як він шаленів. Може, тому що хвилювався, може… ще чомусь. І, звичайно, мені зрозумілі були його почуття.