Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська"

Біля останнього українського блокпоста знаходяться цивільні карети швидкої медичної допомоги. Медичні бригади старанно, одна з-поперед одної забирали поранених з військових машин, які під’їжджали ближче. Інколи медичних машин не вистачало, тоді потерпілих перевозили цивільними необладнаними джипами або ж просто в кузовах вантажівок, які прямували з різними завданнями в тил.

Після обіду я познайомився з цивільним лікарем однієї такої медичної допомоги. Лікар досить гарно оснащений в дорогу бронею та новим кевларовим шоломом. Він звернув увагу на мій металевий шолом зі старим штампом 1957 рік. Його хороший реанімаційний автомобіль ніби кепкував із нашої старої темно-зеленої машини УАЗ. Комплектація всередині його авто теж по-доброму викликає повагу. Розговорилися про службу. Лікар належав до одного з сучасних батальйонів спеціального призначення, які були першими кинуті на Іловайськ. Знаходився він на важкій службі з власної волі вже півроку, ще з березня. Пройшов багато важких боїв та звільнень населених пунктів. Морально міцний та хоробрий. Як приклад для інших пішов на захист нашої Батьківщини...

При неочікуваному черговому голосному залпі наших мінометів я, не відразу зорієнтувавшись, недоладно закричав команду: «Тривога! Повітря!» Лікар чимдуж побіг навколо свого авто в кювет. А на дорозі один з поважних полковників різко впав на черево і, як здібний спортивний плавець, швидко поплазував до свіжовикопаної траншеї, де вже знаходились інші командири. Ситуація була трохи комічна, проте ніхто на мене не образився. Таке нерідко траплялось. Постріл міномета-120 дуже схожий на падіння 82-го снаряда. З новим знайомим лікарем ми згодом трохи посміялися та вирішили, що це необхідно для тренування. І де б ще я ось так, однією командою, зміг би примусити полковника впасти і повзти на ліктях сорок метрів до бліндажа...

З найближчої цивільної машини хутко вистрибнула дів­чина, одягнена по-військовому. Це — цивільний фотограф. Прагне передати події нашої дійсності. Швидше за все це викладається на одному із численних інтернет-сайтів, у розділах популярної тематики про передову. Фотограф уміло робить знімки всього, що трапляється на її шляху дорогою професійною фотокамерою. Моє скромне військове оснащення, старий АК-47 та брудна польова форма, звичайно, не привертають її уваги. Проте чомусь захотілося дуже, щоб і нас сфотографували. До газет ми, звісно, не потрапимо, але при можливості було б непогано колись хоч поглянути на фотокартку про важкі часи на передовій...

Один із командирів батальйону спеціального призначення розгорнув велику мапу на капоті чорного джипа. Я піді­йшов ближче і, на свій подив, побачив, що карта була зовсім звичайна й роздрукована просто з Інтернету. Щось на зразок популярних електронних карт для автомобілістів. Незнайомий мені командир щиро усміхнувся й пояснив, що для отримання нової узгодженої військової карти з київського генерального штабу ЗСУ необхідно чекати від трьох до шести місяців. До того ж вони дають для наступу нам карти зразка 1989 року, де більшість позначок навіть не відповідають дійсним розташуванням будівель та доріг! Ось так і воюємо... Тож хлопці самостійно роздруковують необхідні карти з популярних сайтів. І сміх і гріх... Та де наше не пропадало!

Знову підвозять поранених. Кажуть, сьогодні буде ще важче. Розмірковую: позаяк ми вже тут знаходимося від самого ранку, то встигли б досі разом викопати ще кілька гарних траншей для укриття. Невідомо, чи надовго затягнуться наші сьогоднішні завдання. Досі всі стрибаємо в кювет при дорозі. Немудрий це захист при частому артилерійському обстрілі...

І ось лише подумав — знову виття снарядів. Цього разу набагато сильніше. Видно, ворог підтягнув свої 203-мілімет­рові самохідні артилерійські установки. Важке падіння й над­важкий вибух викинув тонни землі й повалив дерева. Так повторилося кілька разів. Усі причаїлися. Тут із САУ ще не били. Важка артилерія ворога примушує тремтіти нашу бідолашну землю. Бентежне серце перекачує кров із неймовірною швидкістю, аж до шуму в вухах. Ще вибух. І знову. Ближче. Заспокоїлося. Мабуть, відстріляв.

Повиходили з траншей. Я виліз дуже брудний, ввесь у землі. Трохи обтрусився. Бачу, що до нашого блокпоста швидко під’їжджають кілька цивільних невеликих фургонів. Двері залиті свіжою кров’ю, вікна повибивані, спереду капот у дірках від кулеметної черги. Підбігаю до першого фургона. Хутко шарпаю погнуті двері. Там усередині схилився закривавлений молодий солдат. Його шолом, маска та грудна частина бронежилета всуціль у крові. Він повільно поглянув на мене стражденними страшними очима. Навколо нього лежать завернуті в покривала кілька бійців. Я швидко хапаюсь за найближче червоне вовняне покривало й підтягую до себе. Стікає тонкою цівкою кров. Із загорнутого понівеченого тіла до мене викочується відірвана по лікоть рука з обручкою на пальці...

Солдат повільно нахилився й обережно підняв руку свого щойно вбитого товариша. Поклав її знову в те червоне покривало...

— Тут уже нічим не допоможеш, док...

Повільно зачинив двері.

Смерть, загорнута в червоне вовняне покривало...

Колона попрямувала далі в тил.

Капітан армії країни-окупанта та його два солдати

Мій колишній пацієнт, солдат регулярних військ країни-окупанта, продовжував кричати, щоб його не розстрілювали. Ледве вдалося його заспокоїти й переконати, що тут ніхто нікого не розстрілює. Що це все пропаганда його країни проти українського народу. Він — простий військовополонений, та ще й поранений, своє на сьогодні відвоював. Відвели його ближче до АП-2, щоб перев’язати й перевезти в тил на лікування.

Я заспокоївся, спочив хвилин десять, сидячи на землі біля бліндажа. Іду працювати в перев’язочну.

Привели двох ранкових поранених військовополонених й залишили поруч із моїм колишнім пацієнтом. Один із них — чинний капітан армії країни-окупанта, інші двоє — рядові солдати з розбитої колони. Капітан зажурено схилив голову й обперся обпеченими руками на коліна. Він був командиром колони. Там загинули практично всі його хлопці. За вищим наказом сусіда, під його керівництвом вони незаконно порушували цілісність української держави. Капітан чітко усвідомлював, що сам він з іншими своїми військовими є окупантом у чужій країні.

Вони самі віддали свої військові посвідчення. У кожного на шиї половинний жетончик-«смертничок» їхньої армії.

Підійшов підполковник моєї групи. Роздивляється полоненого капітана. Запитує:

— Ти знаєш, що я, мабуть, ще з твоїм батьком чи дідом захищав одну країну? А тепер ви прийшли нищити нас і відбирати нашу територію? Синку, запам’ятай: хто до нас із мечем прийде  — той від меча й загине! Чого ти сюди приїхав?

Полонений підняв на нього своє чорне від сажі обличчя, поглянув запаленими червоними