Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

– І як? – з посмішкою додала журналістка. – Зрозуміли?

– Звісно! – Жіноча половина шанувальників щиро зайшлися сміхом.

– Чого ж саме? 

– Бути почутими… і мати нову книгу з моїм автографом.

Дівчина всміхнулась, але попросила ще останнє запитання, на що я лиш кивнув.

– Чому саме “Вижити заради неї”?

Глянув на Риту й на Ярика за стійкою. Мабуть, і вони собі не раз задавали це питання. Хоча в мене жодного разу не поцікавились.

– Тому що у кожного чоловіка повинна бути жінка, заради якої він завжди хотітиме жити.

На мить навіть здалось, що утворилася тиша навкруги. Рита дивилась на мене з розумінням, притуливши свою руку до грудей. Оглянулася на Ярика, який їй всміхнувся.

– В такому разі, гадаю, тепер вашим шанувальницям стане цікавим, чи є у вас така жінка?

Дівчата почали перешіптуватися, поглядаючи на мене, та я знову подивився на журналістку.

– Є. Хоча вона про те не знає. А тепер, – видихнувши напружено повітря, спробував перевести тему, – варто таки перейти до автографів, поки шанувальниці не перемкнулися на Баязида.

Той, запишавшись, розплився у посмішці, але підніс великий палець до гори. Шанувальники терпляче чекали своєї черги, простягаючи до мене руки з книгами.

– Кому? – вкотре запитав я, розкриваючи не знати яку вже за чисельністю книгу.

– Уляні…

Від до болю знайомого голосу рука так і спинилася у повітрі над сторінкою. Не міг наважитися підвести погляд на неї… Не розумів чому. Розгубився. Злякався. 

Відвиснувши, таки почав писати: “Прекрасній Уляні… Яка заслуговує найкращого… Та бути почутою. В.Бершаль”. Закривши книгу, протягнув дівчині. Підвів погляд, зустрівшись з її не менш розгубленим і схвильованим. Намагався зрозуміти, що вона тут робила, але губився у здогадках. Та коли глянув на Риту, а згодом і на Ярика, то все стало очевидним. Незрозумілий ступор, коли хотів щось сказати, бо розумів, що треба, але слова немов зникали з язика.

– Валер, – промовила Рита, підійшовши, – поговоріть. Автографи зачекають.

– Рито…

– Помовч, Валер. Дівчина здалеку приїхала, як-не-як. – Потім Рита повернулася до присутніх й зі звичним їй запалом промовила: – Зробімо невеличку перерву, аби наш митець вирішив дещо важливе… А поки пропоную зробити незабутні фото та познайомитися з паном Баязидом!

Турнула мене в плече й вказала поглядом на кабінет. Підвівшись, я попрямував туди, але чув як Уляна йшла слідом. Це халепа! Бо вперше не знав, що та як говорити! Зачинивши за Уляною двері, я якусь мить стояв, немов вкопаний, але згодом повернувся до дівчини, аромат якої був таким знайомим… Наче ще зовсім недавно відчував її поряд…

– Улян… – таки почав я, невпевнено милуючись нею. Вона ніби й змінилась, але залишилась тією ж, в яку якимсь дивом закохався. – Рита не мала права втручатись і турбувати тебе…

– Валер, – перебила Уляна, перевівши погляд з книги на мене, – сам написав, що я заслуговую бути почутою.

– Але зараз мав би говорити я…

– Можливо… Але якби тоді я дала тобі можливість пояснити все, то цього б не сталося. Та я зробила неправильні висновки…

Намагався зрозуміти, коли Рита встигла так з нею наспілкуватися, що мало слово не в слово переказала їй. 

– Рита, гарна подруга. Тобі дуже пощастило з нею. Вона знайшла мене й запросила на презентацію… Важко було відмовитись, хоча й боялась, що відштовхнеш…

– Макс так просто тебе відпустив? – для чогось запитав, ледь не згораючи від якихось ревнощів, як завжди, коли бачив їхні спільні фото.

Уля сумно всміхнулась, але підійшла ближче.

– Я й не мала в нього запитувати дозволу. Ми друзі й це незмінно, бо він точно не той самий. Весь час я намагалась зрозуміти тебе, Валер… Але не могла, бо ти уникав мене…

– А ти мене…

– А потім взагалі втік…

– Всього лиш повернувся туди, де насправді моє місце…

– Ти втік, Валеро.

Уляна вже налаштовувалась на суперечку, яких іноді не вистачало останнім часом.

– Ок. Зійдімось на тому, що кожен від чогось тікав. Але я не хочу повертатися в минуле, Уль. Занадто довго я ним жив. 

– Мені було боляче тоді… – промовила тихіше вона, знову відвівши погляд вниз. Оглянула вкотре обкладинку книги, гірко всміхнувшись. – І коли тебе не було на церемонії.

– Я був там. До речі, вітаю, – промовив стримано, але не відриваючи від неї очей.

Поводився, як ображений ідіот, який ніяк не міг опанувати своїми почуттями. Розумів що, дивлячись на неї, хотів обійняти, поцілувати й навіть перепросити за те непорозуміння, яке зруйнувало її казку, завдавши болю. Але й паралельно почувався ображеним школярем.

– В той вечір я ледь наважилася поговорити з тобою… але не встигла.

– Я не мав права робити тобі боляче… Але дурень…таки зробив. Мав одразу зрозуміти, що ти була по вуха закохана в мене… Боявся розбити тобі серце, бо ти заслуговувала найкращого.