Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

До Горбатої могилі рушили на світанку. Вірніше, Василь розштовхав мене тільки зажевріло, велів збирати пожитки, а сам злетів у сідло і помчав геть. Встигнувши сказати, щоб я не дуже поспішав, вів свою кобилу в поводу, та на курган поглядав. Якщо все добре — він мені помахає. Якщо ж я, пройшовши половину шляху, на вершині його не побачу — маю негайно повертати на захід і... Як і куди рухатися далі, якщо залишуся один, ми вже сто разів обговорили. Василь, якщо Господь допоможе, як-небудь з біди викрутиться. А мені краще на свою голову халепу не шукати. Я, звичайно, міг натякнути, що вже принаймні двічі нагодився вельми доречно, але не можна занадто часто нагадувати про таке. Оскому наб'є... Та й Січ, про орду попередити, більше вартує, ніж життя одного з козаків.

Відправитися на допомогу невідомому подорожньому відразу, ще вночі, Полупуд відмовився навідріз. І не піддавався ні на які вмовляння і резони.

— Якщо зміг таке вогнище розвести, то не при смерті. До ранку дотягне.

— Але...

— Не нудь, Петре. На все воля Божа. Однією свиткою весь курінь не вкутаєш, так що не бери на плечі більше, ніж можеш підняти. Який дурень сунеться у воду не знаючи броду? Степом різний люд сновигає... Інші не те що доброго слова, а й будь-якої згадки, не варті. Без честі і правди живуть. У пастку заманити можуть навіть не для наживи — заради втіхи. А після таке вичудять, що і чортам в пеклі на гадку не спаде... познущаються досхочу, коліна переб'ють і кинуть помирати від спраги і голоду. Звірам на розтерзання. Або шкіру з підошов знімуть... Чи п'яти розріжуть, подрібнений кінський волос в рану наб'ють і зашиють...

Помітивши, як я здригнувся, запорожець сплюнув, перехрестився і змінив тему.

— Та ну їх к бісовій матері. Не бери в голову... Насправді, розбійників не так вже й багато. За харцизами, як за скаженими псами, всі полюють. І козаки, і татари... І ніколи живими не відпускають. Але, береженого Бог береже. Був би ти, Петре, бувалим козаком, може, я і ризикнув би долю випробувати. А з таким жовтодзьобом... Не забувай, скільки народу на нас надію покладає, допомоги чекає. Та ще й Хотин цей, нехай йому грець... Все. Спи. До світанку недалеко. Літня ніч коротка. Навіть бік відлежатися не встигнеш.

На тому розмова й закінчилася.

Я покрутився ще трохи, поглядаючи в бік кургану, але багаття на його вершині давно погасло. В степу з дровами дійсно важкувато. Так що на небі залишилися тільки справжні зірки, які теж незабаром зблякли, затуманилися і розтанули. А потім мене розштовхав Полупуд...

До могили залишалося вже менше кілометра, а Василь все не показувався.

Стривожений словами козака, я вже настільки готовий був застрибнути в сідло і дати драпака, що коли побачив на чубку могили запорожця, що розмахував руками, спершу не повірив. Похитав головою, протер очі, але Полупуд не зник. Махнув мені ще пару разів, потім дістав люльку і почав розкурювати.

Я й не помітив, як перехрестився. Заразна все-таки штука... Маю на увазі, богобоязнь. Поки навколо тебе цивілізація і різні досягнення науки та техніки, якось простіше бути атеїстом. І зовсім інша річ, коли залишаєшся наодинці з цілим світом. Страшнувато... без опори.

Добре сказав хтось. «Безбожник йде по життю сам, а у віруючого — завжди є супутник». Ось і я, не те щоб різко вдарився у релігію, але від надійного супутника не відмовився б. По меншій мірі, поки МНС не організують.

Поруч з Полупудом сидів зовсім юний хлопчина. Років шістнадцяти — не більше. У свиті, явно з чужого плеча, латаній-перелатаній і перехопленій у стані обривком колись давно багатого пояса зі складеної в кілька шарів шовкової тканини. Як і свитка, пояс так давно знав свої кращі часи, що справжній небесний колір зберіг тільки на швах. Обличчя замурзане так, що лише очі блищать з-під навскіс обрізаного чубчика. Хлопчина виглядає неабияк втомленим, голодним, але не виснаженим.

— Дивися, Петре! — привітав мене Полупуд. — Не мала баба клопоту, то завела козу. Був у мене один недоук, тепер — пара. Скоро буду як циганка по табору з виводком ходити. Щоб мене качка копнула...

Е, ні. Так не годиться. Пригніченість не наш стиль. Треба терміново козакові ауру підправляти. Користь від позитиву, ніхто не відміняв.

— Помиляєшся, Василю... — я склеїв поважну міну і взявся в боки. — Не з того боку запрягаєш.

Запорожець зацікавлено глянув на мене з-під насуплених брів, погладжуючи руків'я нагайки.

— Ну, ну... Повчи батька дітей робити?

— У плавнях під твоєю рукою, вважай, своя паланка* (* у значенні, — поселення). Це раз! Тепер — не з одним, а з двома джурами*, як сотник, а то і цілий полковник подорожуєш. (*Джура, - зброєносець, помічник у козацької старшини. Зазвичай джурами були молоді хлопці. Разом з козаками ходили в походи, брали участь в боях. «Джура» іранське слово, що означає товариш, в український потрапило, як запозичення з татарської) Це два... Залишилося пару-трійку козаків у загін прийняти і можеш свій бунчук піднімати. Та й знайомства такі водиш, що не в кожного гетьмана є. Водяники, байрачник. Біс...

— Біс... — протягнув задумливо Полупуд і стрепенувся. — Який ще біс? Це ж ворог!

Спрацював прийом. Заперечуючи проти очевидного, з усім іншим, козак вже як би погоджувався. Нехай не всерйоз, але для підняття настрою і цього досить.