Читати книгу - "100 Мініатюр , Сергій Бараєв"

— Чому ти не зі своїми господарями?
— Я мав спостерігати за агонією атмосфери Матер Терри, щоб в майбутньому людство ніколи не повторювало цих помилок. З того часу я спостерігаю за планетою протягом триста сорок вісім тисяч дев'ятсот сімдесят одного колооберта довкола світила, але відтоді я не бачив жодного з людей. Лиш поступову загибель ноосфери.

На заході почало сіріти. Час невпинно стікав.

— В моєму часі були намагання освоїти цю планету. Коли я стрибнув на тридцять років вперед, освіта котилася під три чорти. Ще через п'ятдесят чотири роки мене вполонили особісти "Могутнього Папіка"...
— Я зчитував твою історію, — прошкварчав плазмоїд.

— Зачекай, дай договорити. На заході сіріє. А у 2232 році в петлі часу, ймовірно був жахливий тоталітарний режим, раз вільнодумці ховалися в замкнутий часоплин. Звідти мене й закинули сюди, якомога далі в минуле. А ти розповідаєш про свою мертву планету — четверту від сонця. Я жив на прекрасній планеті Земля. Всяке бувало, втім, все ж таки люди нерозумний вид життя. Ти знаєш куди переселилася ваша цивілізація?
— Півмільйона колообертів тому, Матер Терра почала вмирати. Але людство було готовим до цього, тому й почало терраформувати третю планету. Я не знаю в яких умовах відбувалося її заселення, але схоже на те, що ви нащадки моєї цивілізації. Хоча й колір твоєї шкіри інший. У твоїй пам'яті я бачив чорних, білих як ти, жовтих людей. Жителі Терри мали світло червоний колір шкіри, брунатні очі, мідного кольору волосся. Дивно, що я не зустрів жодного опису моєї цивілізації у твоїй пам'яті. Ймовірно до твого часу життя з моменту переселення — кілька мільярдів років.

Сірість почала змінюватися блакитним, м'яким світанком.
На якусь мить плазмоїд та людина почали споглядати за цим явищем.

Першим опам'ятався плазмоїд:
— Я не можу дарувати тобі інше життя чи то інший час, втім, я можу тобі дарувати щасливе небуття. Якщо ти дозволиш мені забрати твоє життя.

— Та ну облиш, я досить непогано жив у своєму часі, бачив три іпостасі майбутнього, перенісся в далеке доісторичне минуле, ще й на іншій планеті. Мені буде що згадати там на небесах. Смерті немає є лише перехід. Єдине, дозволь мені піти до Бога природним шляхом.
— І я знову залишуся один на цій планеті, — невдоволено зашкварчав плазмоїд.

— Зате ти пам'ятатимеш мене, а я зі своїми подорожами в часі буду жити у твоїй пам'яті. А зараз все ж таки, дозволь мені останні мої хвилини побути на самоті.

Тієї миті плазмоїд зі шкварчанням пірнув у товщу піщаної дюни. Микола Григорович намагався опанувати свій страх перед смертю.
На дні дюни дихати було легше. Він так само лежав на спині.
"Це лише перехід, лиш перехід. Це має бути швидко..."

Глибокий вдих.

Видих.

Вдих.

Видих.

Вчитель не кліпаючи очима спостерігав, як перші промені світила ковзнули по вершині дюни та промінь вбивчого світла повільно почав опускатися до нього.