Читати книгу - "Конституція України. Науково-практичний коментар"

інтегральних і диференційованих показників, що характеризують доступність матеріальних благ, ступінь рівності у їх розподілі, купівельну спроможність громадян, їх доходи, гарантований державою мінімальний рівень забезпеченості, тобто беруться до уваги всі економічні ресурси, що має у своєму розпорядженні населення в цілому та його окремі соціально-економічні групи для реалізації своїх потреб.

Інший блок показників, що займає важливе місце при аналізі рівня життя, включає дані про особисте споживання, і насамперед про задоволення основних фізіологічних потреб, тобто відображає реальні споживчі можливості населення. Демографічні показники, що містяться в системі, призначені для аналізу впливу рівня життя на відтворення населення.

Така система показників рівня життя відповідає світовим стандартам. Зважаючи на підсумки Всесвітньої зустрічі на вищому рівні в інтересах соціального розвитку (Копенгаген, 1995 р.), у 1997 р. 29-та Статистична Комісія ООН затвердила мінімальний набір соціальних індикаторів, рекомендованих країнам для статистичного спостереження. У їх числі:

а) демографічні показники: чисельність населення; очікувана тривалість життя при народженні; рівень смертності немовлят і материнської смертності; рівень освіти населення;

б) макроекономічні показники матеріального добробуту: реальні наявні ресурси; витрати на кінцеве споживання домогосподарств; середньомісячна заробітна плата та інші види доходів;

в) показники економічної активності населення;

г) показники матеріальної заможності домогосподарств;

д) рівень і структура особистого споживання;

е) житлові умови населення.

Ці показники характеризують: людський і трудовий потенціал, на який розраховує країна; розмір і джерела формування особистих доходів, а також роль кожного з них; розподіл доходів між окремими групами населення; використання доходів для особистого споживання; обсяги і структуру споживання матеріальних благ і послуг.

Склад наведених вище показників і ступінь їх використання може змінюватися залежно від того, які сторони рівня життя населення підлягають аналізу, та від пріоритетності проблем, що розв’язують.

Самостійним об’єктом статистичного виміру є така характеристика рівня життя населення, як бідність. Бідність — це неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період. Крім відомостей про рівень і диференціацію доходів, прожитковий мінімум, необхідні й інші дані, що дозволяють оцінити масштаби, причини, конкретні прояви і наслідки бідності, а також демографічні характеристики малозабезпеченого населення.

Найважливішою характеристикою рівня життя є задоволення потреб населення в послугах соціальної сфери: житлово-комунального господарства, охорони здоров’я, освіти, культури та мистецтва, відпочинку і туризму та ін. Нині відбувається адаптація соціальної сфери до ринкових умов функціонування економіки. Поряд із безкоштовною освітою, медичною допомогою населенню, окремими видами безкоштовних соціальних послуг активно розвиваються ринки платних послуг, що надаються населенню.

З метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень виключно законами встановлюються основні державні соціальні гарантії. Державні соціальні гарантії — встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму. Вони є обов’язковими д ля всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

До числа основних державних соціальних гарантій включаються: мінімальний розмір заробітної плати; мінімальний розмір пенсії за віком; неоподатковуваний мінімум доходів громадян; розміри державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат. Основні державні соціальні гарантії, які є основним джерелом існування, не можуть бути нижчими від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Рівні основних державних соціальних гарантій визначаються на базі державних соціальних стандартів. Останніми є закони, інші нормативно-правові акти, соціальні норми і нормативи або їх комплекс. Державні соціальні стандарти і нормативи формуються, встановлюються та затверджуються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за участю та погодженням з іншими сторонами соціального партнерства, якщо інше не передбачено Конституцією України та законами України.

Виключно законами України визначаються: мінімальний розмір заробітної плати; мінімальний розмір пенсії за віком; неоподатковуваний мінімум доходів громадян; величина порогу індексації грошових доходів громадян; пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв’язку та критерії їх надання.

Надання державних соціальних гарантій здійснюється за рахунок бюджетів усіх рівнів, коштів підприємств, установ і організацій та соціальних фондів на засадах адресності та цільового використання. Державні соціальні гарантії та державні соціальні стандарти і нормативи є основою для розрахунку видатків на соціальні цілі та формування на їх основі бюджетів усіх рівнів та соціальних фондів, міжбюджетних відносин, розробки загальнодержавних і місцевих програм економічного і соціального розвитку.

З метою забезпечення надання державних соціальних гарантій обраховуються такі види нормативів витрат (фінансування): нормативи фінансування поточних витрат на одного мешканця, а для окремих видів соціальних послуг — на одну особу, яка підлягає даному виду обслуговування; нормативи фінансування поточних витрат на утримання мережі закладів охорони здоров’я, освіти, підприємств, організацій, установ соціально-культурного, житлово-комунального та побутового обслуговування; нормативи державних капітальних вкладень на будівництво закладів охорони здоров’я, освіти, підприємств, організацій, установ соціально-культурного, житлово-комунального та побутового обслуговування. Окремо визначаються нормативи коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів, що спрямовуються на покриття витрат підприємств, установ і організацій соціально- культурного, житлово-комунального та побутового обслуговування, які не покриваються виплатами населення.

Нормативи фінансування встановлюються під час прийняття Закону України про Державний бюджет України на поточний рік, а також під час формування бюджетів соціальних фондів.

З метою дотримання державних соціальних гарантій, оцінки ефективності державної соціальної політики, її впливу на рівень та якість життя в Україні здійснюється постійний державний моніторинг у сфері застосування та фінансового забезпечення державних соціальних стандартів і нормативів.

Основними засобами здійснення моніторингу є: щомісячна оцінка вартісної величини основних державних соціальних стандартів; ведення державного статистичного обліку щодо дотримання державних соціальних стандартів і нормативів; поточне коригування вартісних величин державних соціальних нормативів та нормативів витрат (фінансування) залежно від зміни цін та інших умов їх формування. За результатами моніторингу здійснюється перегляд розмірів державних соціальних гарантій у порядку, що визначається законами.

Виходячи з нагальної потреби в якнайшвидшому подоланні бідності — однієї з найболючіших проблем суспільства, від якої страждає значна частина населення України, насамперед сім’ї з дітьми, діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, безробітні, інваліди, пенсіонери, бездомні громадяни, безпритульні діти, та яка суттєво обмежує можливості людського розвитку, породжує масштабні соціальні конфлікти, становить загрозу єдності суспільства та національній безпеці України, 26 лютого 2010 р. Президентом України був прийнятий Указ № 274/2010 «Про невідкладні заходи з подолання бідності». Подолання бідності, перш за все її найгостріших проявів, визнано найважливішим пріоритетом у здійсненні реформ в Україні — соціальній державі, яка має на меті впровадження європейських стандартів життя.

Стратегічним напрямом подолання бідності є підвищення зайнятості населення та розвиток ринку праці. Бідність не можна подолати лише шляхом підтримки незаможних. Потрібні комплексні підходи, орієнтовані як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви населення.