Читати книгу - "Конституція України. Науково-практичний коментар"

Відповідно до ст. 22 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» органи державної виконавчої влади, місцевого та регіонального самоврядування, підприємства, установи та громадяни зобов’язані утримувати надані в користування чи належні їм на праві власності житлові приміщення згідно із санітарними нормами.

Позбавлення громадян житла в примусовому порядку за загальним правилом не допускається. Цей принцип послідовно втілюється в законодавстві, яким відпрацьовуються механізми його реалізації. Навіть неналежне виконання договорів найму житлового приміщення (наприклад, по несплаті чи несвоєчасній сплаті коштів за користування нею) чинним законодавством не зазначається як підстава припинення дії договору і виселення громадян із квартири.

Однак мають місце випадки, на підставі яких громадяни можуть втратити свої права на житлове приміщення. Це стосується як приміщень, що належать їм на праві власності, так і тих, що перебувають у їх користуванні на підставі договору (найму або оренди) чи з інших підстав. Так, власник житлового приміщення може позбутися прав на нього внаслідок звернення стягнення на це приміщення. Законом України «Про виконавче провадження» (ст. 69) встановлюється остаточний принцип звернення стягнення на житловий будинок чи квартиру, чому повинно передувати звернення стягнення на кошти, рухоме майно, окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належить боржникові. Житлове приміщення може бути конфісковане на підставах, установлених законом. При цьому іншого житлового приміщення не надається.

Власник житлового будинку чи квартири може позбавлятись прав на нього і з інших підстав, передбачених законодавством: при примусовому викупі земельної ділянки, на якій знаходиться житло, для соціальних потреб (ст. 351 ЦК), внаслідок чого його власнику надається інше житлове приміщення і відшкодовуються збитки у повному обсязі або обирається інший спосіб компенсації на вимогу власника.

Житловим кодексом України передбачаються й випадки, коли громадяни підлягають виселенню з житлових приміщень, що загрожують обвалом, та в інших випадках, які є підставою позбавлення житла осіб (не його власників) із наданням інших житлових приміщень чи без такого. Додержання конституційного принципу забезпечення кожного громадянина житлом відбилося на тому, що в законодавстві передбачаються різні механізми надання інших житлових приміщень у користування замість тих, з яких громадяни виселяються. Ним диференціюються випадки виселення із наданням іншого упорядкованого житлового приміщення та житлового приміщення без зазначення на це. Існує також варіант повернення в користування житлового приміщення, яким особа користувалася раніш (при визнанні ордера недійсним).

Наймачі можуть позбавлятися прав на користування житловими приміщеннями без надання інших житлових приміщень, коли вони певний строк не проживають у цьому приміщенні; систематично руйнують чи псують його; використовують не за призначенням; систематично порушуючи правила соціального буття, роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи будинку з проведенням заходів, що передують виселенню; якщо особи виселяються зі службових житлових приміщень (за деякими винятками). Однак такі випадки трапляються вкрай рідко.

На осіб, які користуються житловими приміщеннями на підставі договору оренди, ці правила поширюються також, але внаслідок застосування не житлового, а цивільно-правового законодавства та умов договору оренди. Члени сім’ї власника житлового будинку або квартири також можуть позбавлятися права на користування ним, якщо більше року не проживають у ньому (ст. 405 ЦК), а також у разі звернення стягнення на квартиру власника за його зобов’язаннями (ч. 2 ст. 39 Закону України «Про іпотеку»).

Стаття 48.

Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Це конституційне положення — яскравий приклад упровадження в національну правову систему міжнародних стандартів у царині прав людини. Адже за ст. 25 Загальної декларації прав людини кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини. Стаття 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права проголошує, що держави, які беруть участь у ньому, визначають право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло. Держави зобов’язані вжити належних заходів щодо забезпечення здійснення цього права, визнаючи важливе значення в цьому відношенні міжнародного співробітництва, основаного на вільній згоді. Країни, визнаючи основне право кожної людини на свободу від голоду, повинні вживати необхідних заходів індивідуально і в порядку міжнародного співробітництва, які б включали проведення конкретних програм для того, щоб: а) поліпшити методи виробництва, зберігання і розподілу продуктів харчування шляхом широкого використання технічних і наукових знань, поширення знань про принципи харчування і вдосконалення або реформи аграрних систем так, щоб досягти найбільш ефективного освоєння та використання природних ресурсів; б) забезпечити справедливий розподіл світових запасів продовольства відповідно до потреб і з урахуванням проблем країн, як імпортуючих, так і експортуючих продукти.

Конкретизує ці приписи ст. 4 Європейської соціальної хартії (переглянутої), за якою з метою забезпечення ефективного здійснення права на справедливу винагороду держави зобов’язуються визнати право працівників на таку винагороду, яка забезпечує їм і їхнім сім’ям достатній життєвий рівень.

Поняття «достатній життєвий рівень» чинним законодавством України не визначено, не встановлено також, яким є співвідношення достатнього життєвого рівня з прожитковим мінімумом. Достатній життєвий рівень не є усталеною величиною, тому що змінюється залежно від соціально-економічних та інших чинників. Завдання держави полягає у створенні належних умов для людини, щоб вона могла своєю працею забезпечити гідну матеріальну базу для себе і своєї сім’ї.

Рівень життя — багатогранна і складна категорія, що характеризує сукупність реальних соціально-економічних умов життєдіяльності людей, насамперед у сфері споживання, а тому є найважливішою характеристикою соціального процесу. Передумови для підвищення рівня життя населення країни створюються відповідним економічним розвитком, що є ресурсоутворюючим фактором для реалізації соціальних програм. У цьому виявляється тісний взаємозв’язок між економічним зростанням і соціальним прогресом.

Аналіз рівня життя населення передбачає вивчення процесів, явищ і факторів, що впливають на життєдіяльність людей, їх матеріальні умови, при цьому розглядаються ключові проблеми соціально-економічного розвитку, які підлягають першочерговому вирішенню. Добре налагоджена система показників рівня життя населення має велике значення для а) розробки ефективної соціальної політики, б) прийняття обґрунтованих рішень по наданню допомоги малозабезпеченому населенню, в) оцінки соціально-економічних наслідків проведених у країні реформ, г) здійснення контролю за ходом реалізації найважливіших державних соціальних програм.

Статистичні характеристики рівня життя ґрунтуються на широкій системі взаємозалежних показників, що забезпечують його комплексну оцінку. Система містить у собі блок