Читати книгу - "Будденброки"

— … господь за все йому віддасть, кажу, йому і його достойній родині, як прийдуть ті часи, що ми станемо перед його святим престолом, бо колись ми всі підемо в могилу, і бідні, й багаті, така його свята воля і присуд, тільки одного покладуть у гарну лаковану труну з дорогого дерева, а іншого — в старий короб. Але всі ми порохом будемо… геть усі…

— Отакої, Гроблебене! В нас хрестини, а ви про смерть!..

— А це вам квіточки від мене, — докінчує Гроблебен.

— Дякую, Гроблебене! Ого, який букет! Нащо було так витрачатися! А такої промови я вже давно не чув!.. Нате, пригостіться собі на здоров’ячко! — Консул кладе Гроблебенові руку на плече і дає йому таляр.

— А це від мене, голубе! — мовить пані Елізабет. — Чи любите ви господа нашого Христа?

— Цілою душею, пані, щира правда!..

Гроблебен одержує таляр від неї, а тоді ще й третій, від мадам Пєрманедер, після чого, кланяючись, відступає до дверей і в задумі забирає назад свої троянди, ті, що не встигли. осипатись на килим…

Та ось підводиться бургомістр, консул веде його до карети, і це стає ніби знаком для інших гостей, — адже Герда Будденброк ще не цілком здорова. В покоях западає тиша. Пані Елізабет, Тоні з Ерікою та мамзель Юнгман прощаються останні.

— Ага, Ідо, — каже консул, — я собі подумав… та й мама погодилась… Ви всіх нас вигляділи, і як малий Йоганн трохи підросте… Тепер у нього є ще годувальниця, але потім треба буде виховательки… Чи не перейшли б ви тоді до нас?

— Перейду, пане консул, коли ваша дружина згодна…

— Герда схвалює цей план, отже, всё домовлено.

Вже від дверей пані Перманедер ще раз вертається, обнімає брата, цілує в обидві щоки й каже:

— Це чудовий день, Томе! Я вже багато років не була така щаслива, як нині. Ми, Будденброки, дякувати богу, ще не занепали на силі! Глибоко помиляється той, хто думає інакше! Тепер, коли на світі є малий Йоганн, — як добре, що ми його назвали Йоганном! — тепер, здається мені, для нас настануть нові часи!

Розділ другий

Того ж таки вечора, о пів на десяту, Христіан Будденброк, власник фірми «Г.-Х.-Ф. Бурместер і компанія», тримаючи в руці свого модного сірого капелюха й жовтий ціпок з погруддям черниці замість головки, зайшов до вітальні свого брата, де той разом з Гердою щось читав.

— Добрий вечір, — привітався Христіан. — Слухай, Томасе, мені треба негайно поговорити з тобою… Вибач, Гердо… Дуже нагальна справа, Томасе.

Вони спустилися вниз, до темної їдальні. Консул засвітив одну з газових ламп на стіні й пильно глянув на брата. Він не сподівався нічого доброго від тієї розмови. Вдень він не мав нагоди поговорити з Христіаном, тільки встиг привітатися, але на хрестинах пильно стежив за ним і помітив, що той незвично поважний і чимось стривожений, під час проповіді пастора Прінгсгайма навіть чомусь вийшов з зали й довго не вертався… Томас не написав братові жодного рядка відтоді, як у Гамбурзі передав йому на сплату боргів десять тисяч марок у рахунок майбутнього спадку. «Живи так і далі, — сказав він тоді, — то скоро розтринькаєш усе, що маєш. Сподіваюся, що відтепер стежки паші не часто схрещуватимуться. Останні роки ти надто зловживав моєю прихильністю…» Що його тепер пригнало? Мабуть, щось справді незвичайне…

— Ну? — запитав консул.

— Я більше не можу, — заявив Христіан, опускаючись боком на один із стільців з високими спинками, що стояли круг столу, і затискаючи худими коліньми капелюх і ціпок.

— Дозволь запитати, чого саме ти не можеш і що привело тебе до мене? — поцікавився консул, не сідаючи.

— Я більше не можу, — знову сказав Христіан.

Він з якоюсь моторошною тривогою крутив головою і водив навколо маленькими, круглими, глибоко посадженими очима. Він мав тепер тридцять три роки, але здавався куди старшим. Його рудуватий чуб так порідшав, що голова була майже гола. Над запалими щоками випиналися гострі вилиці, а між ними страхітливим гаком стирчав величезний кістлявий ніс…

— Аби тільки це, — мовив вія і провів рукою вздовж лівого боку, не торкаючись тіла, — Це не біль, а мука, знаєш, ненастанна, нестерпна мука. Доктор Дрегемюллер у Гамбурзі сказав, що з цього боку в мене всі нерви коротші! Ти тільки подумай — геть усі нерви, в цілому боці! Дуже дивне відчуття… Часом мені здається, що тут починає судомити, ось-ось відбере половину тіла і вже не відпустить… Ні, ти собі не уявляєш цього… Нема такого вечора, щоб я спокійно заснув. Схоплююся, бо раптом серце перестає битися і мене опановує жах… І таке буває не раз, а десять разів, перш ніж я засну. Не знаю, чи тобі знайоме це відчуття… Я спробую докладно описати його… Це ніби…

— Не треба, — холодно урвав його консул. — Думаю, ти прийшов не того, щоб розповісти мені про свій біль?

— Ні, Томасе, аби тільки це! Є ще й інше — моя контора! Я більше не можу.

— Знову заплутався? — Консул не спалахнув, не підняв голосу. Він спитав спокійно, дивлячись на брата стомленими, холодними очима.

— Не в тім річ, Томасе. Якщо казати правду… тепер уже однаково… то я, власне, ніколи й не виплутувався, навіть із тими десятьма тисячами… та ти й сам знаєш… Вони тільки не дали мені зразу піти на дно… Тут така справа… Невдовзі після того я знов мав збитки, на каві… І в зв’язку з антверпенським банкрутством… Що було, те було. Відтоді я, власне, нічого вже не робив, опустив руки. А жити ж якось треба… І ось тепер векселі й інші борги… П’ять тисяч талярів… Ох, ти не знаєш, у якому я становищі! І до всього ще й ця мука…

— Ага, опустив руки! — люто крикнув консул. Тієї хвилини він таки не стримався. — Кинув усе напризволяще, а сам притьмом розважатися! Думаєш, я не знаю, як ти жив? Як тинявся по театрах, цирках та клубах, волочився з непутящими жінками…

— Ти маєш на думці Аліну… Бачиш, Томасе, в таких речах ти мало тямиш, а моя біда, певне, в тому, що я тямлю забагато. Але ти правду кажеш, ця історія мені дорого коштувала і ще недешево коштуватиме, бо я хочу тобі сказати… ми ж брати, свої… Її третя дитина, дівчинка, вже піврічна… від мене.

— Йолоп.

— Не кажи так, Томасе. Навіть коли ти гніваєшся, то повинен бути справедливий до неї і до… Чому б дитині не бути від мене?