Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1917"

9 вересня 1917 р. на засіданні Малої Ради було обговорено позицію щодо Демократичної наради, яка скликалася на 14 вересня ВЦВК Рад робітничих і солдатських депутатів для демонстрації підтримки Тимчасового уряду та його голови О. Керенського з боку громадських демократичних організацій. Після бурхливих дебатів було затверджено спеціальний наказ (імперативний мандат) делегатам на нараду. Серед його основних положень варто зазначити такі: «сформування однорідного, революційно-соціалістичного уряду, відповідального перед демократіями усіх народів Росії»; «передача усіх поміщицьких, монастирських і церковних земель до Установчих зборів в завідування земельних комітетів»; «встановлення контролю державної і крайової власті над продукцією і поділом»; «передача в завідування крайових органів власті найважніших галузей промислу»; «скликання для кожного краю, який того домагається, національнокрайових суверенних Установчих зборів»; «передача власті на Україні в руки Української Центральної ради і її Генерального секретаріату, складеного на основі статуту Центральної Ради з 16 липня сього року»[786].

9 делегатів від Центральної Ради і 3 від Всеукраїнської Ради військових депутатів не змогли знайти у понад двотисячного зібрання не тільки підтримки, а навіть елементарного розуміння. їхні виступи зустріли оплесками лише більшовики та ліві есери, решта ж влаштували обструкцію, а шовіністична преса вибухнула новими «викриттями», нібито в Центральній Раді перебуває понад десяток офіцерів австрійського та німецького генеральних штабів, які «допомагають» українцям у сепаратистській роботі[787].

Ставало дедалі зрозумілішим: Тимчасовий уряд у жодному разі не погодиться надати Україні автономію. Додатковим аргументом тут може стати й рішення російського Сенату від 2 жовтня 1917 р. про незаконність навіть горезвісної інструкції Генеральному секретаріату від 4 серпня через явно надуманий, формальний привід — Тимчасовий уряд буцімто не ухвалював рішень про створення Центральної Ради і Генерального Секретаріату.

Дедалі примарнішими ставали надії і на скликання Установчих зборів.

Звісно, все це дуже несприятливо позначилось на всій діяльності українського проводу, української влади. Особливо невиразною і малоконструктивною була діяльність Генерального Секретаріату. Одна з найсуттєвіших вад в його роботі полягала в тому, що практично не існувало зв'язку з провінцією. Жоден з секретарів не виїжджав за межі Києва, хоча відповідні рішення ухвалювались. На місця не надсилалось ані інструкцій, ані наказів, тільки одні відозви. Посланцям з місць, навіть губернським комісарам, було дуже нелегко потрапити на прийом до генеральних секретарів. Крім того, зовнішні чинники призводили до того, що Генеральному Секретаріатові доводилось «більше уваги звертати на вищу політику, ніж на свою організаційну і взагалі ділову роботу»[788].

Д. Дорошенко вважає, що обставини на початку осені 1917 р. в цілому складались сприятливо для Центральної Ради, Генерального Секретаріату. «…Навіть ті суспільні елементи, які нічого доброго не ждали для себе від революції, покладали тепер одиноку надію на Генеральний Секретаріат, на те, що він врятує край від елементарної руїни, не допустить, принаймні, самовільних вчинків, грабунків, насильств, міжусобної різанини. Можна з певністю сказати, що з початком осени Генеральний Секретаріат, як би схотів, міг мати до свого розпорядження багато місцевих культурних сил, які б дуже придались для будівництва автономної України. Але він не хотів їх мати, бо то були «пани»[789].

Суттєвим недоліком у діяльності Генерального Секретаріату була орієнтація його керівників на розширення власної компетенції, своїх владних повноважень шляхом відповідних вимог до Тимчасового уряду. Хоча б обмежених спроб узяти керівництво на місцях у власні руки й довести населенню свої переваги над безсилим І непопулярним петроградським урядом, своє прагнення навести в краї лад і порядок не було зовсім.

Багато в чому це підтверджується й оцінками М. Грушевського, хоч до суті питання він підходить дещо з іншого боку — через аналіз розстановки партійно-політичних сил та їхнього впливу на український рух. «Упустивши цілий місяць дорогого часу на переговори, — констатує політичний діяч, — пакти і трактати з урядом і [національними] меншостями і занедбавши за ними організаційну роботу на периферії, в масах, на фронті, одні українські с-ри, менше пильнуючи високих урядових позицій та впливових постів в київськім осередку і відступаючи провідні ролі с-декам, звернули всю енергію на організаційну та агітаційну освідомчу роботу на селі й на фронті, але сили сеї партії були заслабі, щоб винести на собі сю роботу, — вона була не по силам і в самому тодішньому апаратові Ц. ради й [Генерального] секретаріату, але вона була незвичайно актуальна, і занедбання її мстилось тепер на них. Ц. рада й укр.[аїнські] партії чули себе в сій хвилі слабшими, ніж місяць-два перед тим, в часах першого універсалу. Загальна ж ситуація погіршала за сей час значно, і Ген[еральний] секретаріат і укр[аїнські] партії боялися взяти на себе всю відповідальність боротьби з розвалом фронту, дезорганізацією війська і продовольчою кризою, відірвавшися від центрального правительства і накликавши на себе, крім інших клопотів, ще боротьбу з ним — і з російськими партіями України, які, без сумніву, стали б його підтримувати. Раз пустившися бігти за правительственним возом, треба було бігти й за урядовими саньми. Сказавши "а", мусіли говорити й "б", як кажуть німці, — в надії, що якась нова кон'юнктура дасть змогу вилабудатися з такої прикрої ситуації»[790].

Отже, сили Української революції, хоч би якими значними вони уявлялися потенційно, виявились мало підготовленими до нового сплеску революційних пристрастей, який, між тим у порівнянні з попередніми, вимагав більшої визначеності у питаннях перспектив боротьби, в усвідомленні того, куди слід було спрямовувати вибухоподібну енергію мас. Лідери руху начебто добре розуміли відповідальність моменту, його зламний характер, необхідність вибору чітких суспільно-політичних орієнтирів. Так, В. Винниченко у «Відродженні нації», в розділі «Контрреволюційний виступ Корнілова», вмішує параграф «Буржуазна чи соціалістична?», в якому аналізує дві альтернативи, перед якими опинились суспільні рухи в Росії на кінець літа 1917 р. й у річищі яких могли й, найвірогідніше, повинні були розвиватися події в Україні. А в одному з наступних параграфів того самого розділу порушується питання «Проблема революції й українська демократія». Лідер УСДРП намагається переконати, що основним, вихідним пунктом ставлення української демократії того часу до проблем загальноросійської революції було національне визволення України. І політичне, і соціальне визволення вважались недійсними без визволення національного. Водночас, не погоджуючись з тими, хто саме в цій площині ладен убачати помилки керівників українського руху, В. Винниченко писав: «Поки ми твердо знали й пам'ятали, що вся наша акція, всі наші домагання й здобутки повинні безпосередньо, зараз же, очевидно й недвозначно бути звернені до працюючих кляс українства, поки наша політика,