Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1917"

Але як тільки ця злитність почала розхитуватись, як тільки керуючі центри почали ухилятись від сеї основної мети, так вони стали слабнути, так почала пропадати в них чудодійна сампсоновська сила, так пішло болюче, надлюдське шукання загубленого талісману»[791].

І хоча нижче, на основі документального аналізу позицій Центральної Ради, Генерального Секретаріату щодо акцій офіційного Петрограда, в книзі робиться «цілком логічний висновок, що переважна більшість Ц. Ради дивилась на революцію як на соціалістичну й розвиток її вбачала тільки в цьому напрямі. І не тільки вбачала, але й хотіла того»[792], попереднє зауваження не спростовується, навпаки, воно дістає дедалі нові фактологічні підтвердження.

Достатньо ознайомитись з роботою різних форумів, зібрань українських партій, ухваленими ними документами, щоб дійти висновку, що поміркована політика лідерів Української революції входила в істотну суперечність з радикальними настроями мас. Деякі українські партії, що грали провідну роль у Центральній Раді, зокрема УПСР, намагались відреагувати на суспільні потреби коригуванням своєї політики, зміною гасел. Інші ж (УПСФ) уперто обстоювали інтереси цензових елементів. Спробою більш-менш адекватно відповісти на вимоги доби П. Христюк уважає розробку Центральною Радою згаданого вище наказу своїм делегатам на Демократичну нараду в Петрограді. Він зазначає, що «цей радикальний програм Центральної Ради був програмом більше для зовнішнього вжитку»[793]. Порівнявши цю декларацію з декларацією Генерального Секретаріату від З0 вересня 1917 р., автор висновує: «В тій деклярації даремно було б шукати повторення точок наказу Центральної Ради своїм делегатам на Демократичну Нараду. Коаліція, що так засуджувалась для Петрограду, для Росії, фактично здійснювалась на Україні коаліцією з так званими непартійними елементами і українськими соц. — федералістами, типовими українськими кадетами. В одній тільки національно-політичній справі Центральна Рада і Генеральний Секретаріят не зійшли в своїй роботі з принціпів, зазначених в наказі»[794]. Ретельно досліджуючи конкретні дії української влади в той час, зіставляючи їх з офіційними документами, якими накреслювався курс Української революції, П. Христюк пише: «Та чи міг Генеральний Секретаріат намітити инший програм роботи, ніж він намітив? Чи міг дійсно приступити «невідкладно та непохитно» до переведення хоч би того мінімума революційних завдань, які було зазначено в деклярації? Ні, не міг, мусимо відповісти на ці питання. Взявши Інструкцію Временного Правительства за базу в своїй роботі і тим самим одмовившись від революційних методів будівництва, що міг зробити Генеральний Секретаріят, цей сколок петроградського Временного Правительства? Земельна реформа: то чи міг він, будучи органом Временного Правительства з надзвичайно мізерною компетенцією, щось реального зробити в цій справі? Він, в ліпшому випадкові, міг перейняти на себе на Україні функції петроградського міністерства і займатись після цього «підготовленням» питання про земельну реформу до Установчих Зборів. Справа робітнича, торгу і промисловости, фінансів: які реформи можна було запровадити тут, коли там, в центральному правительстві, всім заправляли Коновалови, Кішкіни та Буришкіни — представники великого капіталу?»[795]

Те саме стосується й усіх інших аспектів тогочасного життя, зокрема такої животрепетної проблеми, як завершення імперіалістичної війни й укладання миру. На думку П. Христюка, «перед українською революційною демократією стояло в той гарячий час два шляхи: або ігнорувати Временне Правительство і самочинно переводити необхідні політичні і соціяльно-економичні реформи на Україні, або йти разом з ним і, значить, збочувати вправо, держати курс на коаліцію буржуазії з демократією. Генеральний Секретаріят і став на цей другий шлях. Отже треба було робити з цього і всі консеквенції. Влаштовуючи в себе секретарства на зразок петроградських міністерств, Генеральний Секретаріят йшов і у всій своїй праці, за виключенням національно-політичних справ, слідом за петроградськими міністерствами. Нічого нового, відмінного від тодішніх петроградських правительственних методів «рятування революції», Секретаріят не давав і не міг дати. А що ті методи банкротували вже по всій Росії, не дали вони бажаних наслідків і на Україні. Стихійні прояви народнього невдоволення пересунулись з Московщини і на Україну, і Генеральний Секретаріят, як і Временне Правительство, не мав ніякої змоги запобігти їм чи тим більше спинити їх»[796].

Дійсно, дуже нелегко віднайти факти, які свідчили б про пошуки лідерами Української революції власних дійових важелів впливу на розвиток суспільних процесів. Тут особливо показовим виявився IV з'їзд УСДРП, що відбувся на початку жовтня 1917 р. і який у питанні про характер революції («буржуазно-демократичний, соціалістично-демократичний чи цілком соціалістичний»), за умови дальшого схиляння Петрограда до реакційного курсу, тяжів до другого варіанта — тобто соціалістично-демократичного з уповільненим темпом перетворень. Вивчаючи практичний досвід, доводиться визнати, що Центральна Рада не могла в той час вийти зі сфери могутнього впливу загальноросійської революції і, як невіддільна частина останньої, переживала підйоми і падіння разом з нею. Особливі умови розвитку суспільного руху в Україні, й, у першу чергу, національний момент, хоча й зумовлювали відмінні форми революційного процесу, однак виявлялись не настільки сильно, щоб знищити або хоч суттєво зменшити залежність Української революції від російської. Вони не могли викликати швидшого темпу розвитку Української революції, аніж той, яким ішов розвиток загальноросійської революції. Тут, а також у напруженій національно-політичній боротьбі, яку весь час вела українська демократія, треба шукати причини розходження між словом і ділом Центральної Ради, причини того, що Центральна Рада залишалася тривалий час на своїх старих позиціях, відповідно не оцінивши того зламного моменту, який дедалі грізніше давав про себе знати.

Отже, восени 1917 р. в Росії в цілому чимдалі виразніше вимальовувалися діаметрально-протилежні альтернативи подальшого розвитку революції і, відповідно, активізувалася діяльність політичних сил (радикально-соціалістичного напряму на чолі з більшовиками та їхніх суперників, що намагалися втримати процеси в межах уже існуючої буржуазної демократії). Центральна Рада та Генеральний Секретаріат у вирішальний, зламний момент, коли обиралися шляхи подальшого суспільного розвитку, достатньо визначеної позиції ще не мали. Стосовно перспективи, віддаленої стратегічної мети, прихильного ставлення до інтересів трудящих мас вони щиро вважали себе прибічниками соціалістичного курсу (хоча завжди дистанціювалися від більшовиків та їхньої рішучої політики). З іншого боку, лідери Української революції намагалися втриматися самі й утримати рух, який очолювали, у річищі загальноросійського поступу, тривалий час ототожнюючи останній з діяльністю Тимчасового уряду.

У цій протиприродній комбінації часто не сходились кінці з кінцями, й спеціалістам зовсім нелегко віднайти, виправдати логіку багатьох дій, рішень керівників українського руху. Чи не найбільшою мірою це засвідчив, уже на новому етапі, досвід українізації армії.

Цікаві міркування тут висловив Д. Дорошенко, який тонко підмітив, що «військо і військова служба ніколи не тішилися популярністю серед кругів