Читати книгу - "Беру свої слова назад"

Все йде як написано. І раптом на нараді з'являється якийсь полковничок Жуковкін. З ним - майор і капітан. Про полковника присутнім відомо, що злетів він високо і швидко, але на висотах не втримався, був з тріском і гуркотом скинутий і відправлений у провінцію керувати чимось резервно-другорядним. Ніякого стосунку ні до Черкаської області, ні до 41-ї гвардійської танкової дивізії він не має. Про майора й капітана взагалі нічого не відомо.

– Давайте, - каже полковник, - ми тут з вам посидимо, послухаємо, про що нявкаєте.

– Сідай, друже, - широким хазяйським жестом запрошує товариш Андрєєв.

Сидів, сидів полковничок, слухав, слухав, не витримав.

– Не картоплю збирати треба! - Кричить. - Треба бойовою підготовкою займатися! Ось вам записка! Мене командиром дивізії призначили!

Володимир Васильович Карпов, ну погодьтеся ж, що сцена безглуздою виходить. Перш за все не пустять полковника з майором і капітаном у кабінет, де проводить нараду перший секретар обкому з генерал-майором. Полковнику ввічливо пояснять, що товариш Андрєєв зайнятий. Чекайте. І командир дивізії генерал-майор танкових військ Роман теж зайнятий. Якщо у вас, товаришу полковнику, термінова справа, скажіть, в чому вона полягає, - доповімо.

Але щоб так: заходьте дорогі, які невідомо для чого прибули, товариші, сідайте, слухайте, - так не буває. Навіть якщо обговорюється питання про картоплю у вільній і чудовій Черкаській області.

А тепер повернемося на ленінградські висоти.

В кабінеті сидить член ДКО і Політбюро Маршал Радянського Союзу К. Є. Ворошилов. У ДКО, крім Сталіна, четверо. І один з них - Ворошилов. Тут же товариш А.А. Жданов - член Політбюро. Саме Політбюро зачаїлось і себе нічим не проявляло. Але звання члена Політбюро означало, що носій цього титулу - в десятці найближчих до Сталіна людей. В даному випадку Жданов в ієрархії імперії десь на п'ятому чи шостому місці після Сталіна. Крім них, достатня кількість товаришів досить високого рангу. І обговорюють вони не картопляні справи, а питання про знищення міста Ленінграда і Балтійського флоту, про здачу противнику чотирьох армій і неймовірних за будь-якими стандартами військових запасів. І тут раптом з'являється генерал армії Жуков. Про нього присутнім відомо, що був він начальником Генерального штабу, але трохи більше місяця тому з цього поста злетів і направлений командувати Резервним фронтом. І ось невідомо навіщо він з'являється в Ленінграді, приходить на засідання Військової ради Ленінградського фронту і Балтійського флоту, сідає на стільчик і слухає, про що тут тлумачать. Ніякого стосунку до Ленінграда, до Балтійського флоту і Ленінградському фронту він не має. Офіційно він - командувач зовсім іншим фронтом, на зовсім іншому напрямку, на 600 кілометрів південніше. І ні в кого питання не виникло: агов, ти, чого тобі тут треба? Турист або як?

Та не один же він. Жуков так і пише: ми увійшли. З ним - Хозін, Федюнінський, можливо, і Кокорєв.

І не поспішайте в мене каменюки кидати - я пропорції дотримуюсь: для Маршала Радянського Союзу Ворошилова генерал-лейтенант Хозін - це ніби як для командира танкової дивізії в Черкасах невідомий, незрозуміло звідки взятий майор. Чи дозволить генерал-майор якомусь невідомому, який не має ніякого стосунку до його дивізії майору сидіти і слухати його промови, хоча б і про прибирання картоплі? Ти розкажи, хто такий, з чим прийшов, тоді тобі, можливо, дозволять бути присутнім.

А генерал-майор Федюнінський для маршала Ворошилова - це як капітан для командира дивізії. Невже так і було: сідай, дорогий, слухай, що незрозуміло — питай...

І от, посидівши і послухавши, Жуков не витримав і нарешті розповів, що він тут не просто так, не заради цікавості на вогник забрів, а має в кишені записку... Вникнемо: до моменту, коли Жуков вручив записку Ворошилову, він був для присутніх абсолютно чужою людиною, яка не мала ніякого права бути присутньою на засіданні Військової ради. Він не мав права там перебувати, навіть якщо б обговорювалося не зовсім таємне питання, а найпростіше, наприклад, про заготівлю дров. Стороннім вхід заборонено! А супроводжючі Жукова генерали до оголошення повноважень були не тільки сторонніми, але і до того ж не мали права бути присутніми в такому місці просто в силу того, що їх військові звання були занадто низькими для цього високого кабінету.

Адмірал Ю.А. Пантелєєв, який в початковому періоді війни був начальником штабу Балтійського флоту, свідчить: підготовка кораблів до підриву здійснювалася в обстановці глибокої таємності. На флоті про це знали командувач, начальник штабу, начальник оперативного відділу штабу, начальник тилу і безпосередні виконавці (Ю.А. Пантелеев. Морський фронт. М., 1965. С. 204). А Жуков і разом з ним Карпов, Чаковський, Гарєєв, Яковлєв та інші розповідають нам чудові історії про те, що сторонні люди прийшли на засідання Військової ради фронту і флоту, сиділи і слухали цілком таємні розмови.

Дивам немає кінця.

Через кілька сторінок Жуков пояснив: «Військова рада, до складу якого, крім А.А. Жданова, А.А. Кузнєцова і мене, входили секретар Ленінградського обкому партії Т.Ф. Штиков, голова облвиконкому Н.В. Соловйов, голова міськвиконкому П.Є. Попков, працювала дружно, творчо, енергійно, не рахуючись ні з часом, ні з утомою. Усіх цих товаришів зараз уже немає серед живих. Повинен сказати, що вони були видатними діячами нашої партії і держави. Вони зробили все, що можна було зробити, для успішної боротьби, відстоюючи місто Леніна, над яким тоді нависла смертельна небезпека. Ленінградці їх добре знали й поважали за мужню поведінку та непохитну волю до перемоги».

Так сказано у другому виданні (Спогади та роздуми. М., 1975. Т. 1. С. 397). Злобливий ідеолог Суслов заборонив казати правду про вирішальну роль Комуністичної партії в досягненні перемоги, тому ці теплі слова про «видатних діячів нашої партії і держави» були вирізані з першого видання. Але потім злобливий змилувався і дозволив...

Але