Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

Мамка поцілували мене в чоло і тут же зійшли в човен. Лелека, жодного разу так і не повернувши голову у наш бік, підняв крила і без зусилля ззовні човен сам по собі розвернувся. І так же плавно, як підплив, рушив вниз по течії. Мамка стояли на повен ріст на кормі, обличчям уперед, молитовно склавши руки до губ. Десь в глибині єства хтось кричав у мені, велів бігти берегом і молити мамку повернутись назад. Але я, наче зачарований, стояв, навіть не поворухнувшись і, ледь чутно шепочучи, не то питав, не то стверджував:

— Ти мене покидаєш?.. Ти мене покидаєш?!.

А білий-білий човен із білим-білим лелекою чимдалі набирав розгін. І тут я побачив, як мамка, знемагаючись від якоїсь муки, помалу почали повертати голову назад.

— Не смійте оглядатися! — раптом закричав я.

Мамка застигли. Але через якусь хвилю всією постаттю, наче під дією страшної сили, почали знову обертатися.

— Не смійте оглядатися! — знову гукнув я.

І мамка знову завмерли. А далі знову голова їх сама почала повертатися. І я знову й знову криком застерігав не оглядатися і не обертатись… Так тривало до тих пір, доки човен із Кривуліни не випорхнув на стрімкіші води Латориці. Тут він уже помчав веселіше і набагато скоріше, і перед самим поворотом Латориці на село Старе Давидково білий лелека раптом змахнув крилами, і білий-білий човен разом із мамкою і птахом знявся понад рікою і плавно поплив у надвечірні небеса. І я бачив, як звідти, уже із високих небес Господніх, мамка весь час намагались все-таки озирнутись, аби хоч ще раз глянути на мене. Але я біг берегом ріки і весь час кричав у болючі небеса:

— Не смійте оглядатися!..

Не смійте оглядатися!..

Не смійте оглядатися!..

І тільки через багато літ я збагнув, яка страшна сила весь час намагалась змусити обернутись мою мамку у білому-білому човні — безмежна і ніколи не розгадана цим невдячним світом Материнська Любов. Од того мені дуже-дуже печально…

І пливе, пливе у пам’яті білий човен по Кривуліні-ріці, як сльоза по материнській щоці!

Сонце, зітхаючи й тримаючись, як старий селянин, за нароблений поперек, помалу уже сідало на обрій, коли я повернувся із долини Святого Івана додому на Небесі. Під хатою мирно сиділи дід Соломон, пан Фийса і розмірковували: як добре живеться на білому світі горобцям, що доїдали на дворі зерно, кинуте бабою курям. Мовляв, птиці не журяться ані жонами, ані дітьми, ані хатою, ані начальниками, ані роботою, а поживу усе собі знайдуть і без горя живуть.

— Се тому, бо за пташок Богонько журиться, — мовив дід повчально. — Він би й за нас більше дбав, коли б ми не були такими партєйними і не жерли один другого.

— Фрасову вам каріку, закляті комунішти! Ану киш! — рявкнула баба на горобців, вискочивши із хати. — Не сіяти, не жати — лем по деревах мітингувати і чужоє жрати! Вошливі комунішти!

Горобці фітькнули на розквітлу черешню й на весь голос, цвірінькаючи, почали сміятися із Фіскарошки. Баба тим часом винесла тарілку із соленою тюлькою, півхлібини, чвертку і поставила перед дідом і вчителем.

— Пане Фийсо, малінько задобріться комсомольцями, — показала на тюльку.

— Йой, Марько, міркуйте, што говорите, — застеріг пошепки пан учитель. — Горобців називаєте, перепрошую, комуніштами, солену тюльку, перебачаюся — комсомольцями. На мою веру, хтось учує — поплентаєтесь ви за своїм язиком до Сибіру.

— Най мені свиснуть в єдно місце, перебачаюся, пане учителю, — відповіла баба. — А што, неправда? Кругом сов’єти, комсомольці, комунішти, а жерти — нішто!

Помітивши мене, баба зайойкала й почала допитуватись, де валандався цілий день? Їй, мовляв, од жури вже миші на голові почали плодитися. Я хотів, звісно, не про все, а тільки дещо розказати, але раптом відчув: слова, що підпливали до вуст, раптом завмерли у грудях і я наче онімів. Далі якась незрима внутрішня сила почала гамувати не те що мову, але й думки. Вмить страшна слабкість опанувала мною. Ледве доволікся до хати й знеможено опустився на поріг.

— Ти не чуєш, што звідаю: де швендявся цілий день? — вкотре запитувала баба.

— Де швендявся, там уже мене немає, — тільки й спромігся відповісти і притулився щокою до одвірка.

Дід, кинувши до рота останнього соленого «комсомольця», смачно чмокнув, задер голову і почав мріяти:

— Но, пане Фийсо, малінько рота засолили, гертанку промочили… а тепер би чогось і поїсти. Скажеме так: печену курку у смажених крумплях.

— А ще би свіжобуженого м’ясця, — додав пан Фийса.

— І варених реберець із молодого поросяти, натертих часничком, — підлив дід Соломон.

— А я би ще крабів і омарів до цього… Божіньку, як їх смачно готували у будапештських ресторанах, — ковтнув смачний спогад пан Фийса.

— А на солодке — торт по-віденськи, гарячий чоколад і кремовоє мороженоє, — мрійливо усміхнувся дід Соломон.

Баба