Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

і болючі мені люди. Не відаю, хто вони — батьки, брати, сестри, діти, онуки?.. Але моя душа, пропахла бузковими сутінками, весь час кигиче: на палубах тих невидимих кораблів — дуже рідні люди, яких відвозять мовчазними водами океану Безгоміння і яких вже ніколи-ніколи не побачу. При цьому весь час болісно намагаюся збагнути: де я, що зі мною коїться? Як не натужував пам'ять, проте намарно: у свідомості час од часу, наче пожовклі шматки давніх-предавніх снів, спливали невиразні обличчя чоловіків, жінок, дітей…. Картини кривавих битв, гульбищ, чиїхось злетів і падінь… Від одних видінь у мені запалювалася невимовна радість і любов, від інших — ненависть, зневага і почуття безвиході.

Час од часу над головою чувся шелех могутніх крил. На те шелестіння я, хоч і не піднімав голови, але ж знову, на рівні підсвідомості, знав: це пролітають зграї ангелів. Всі вони тримали в руках, наче батьки немовлят, людські душі. Ніжно тулячи їх до грудей, ангели були дуже сумними і чомусь не білосніжними, а бузково-синіми — як і сутінки, що мене огортали. Я спробував піднятися, і тут з великим подивом помітив — я зовсім безтілесний. На цьому загадковому острові була тільки моя душа! Може, загублена ангелами або приречена на покару?.. Я ще не встиг подумати, на яку покару, як все навкруги — і океан, і примарні щогли кораблів, і зграї бузкових ангелів — до відчаю страшно запахло опалим осіннім листям. І тут я зрозумів: так сумно і боляче пахне Самотність. І Душа моя приречена на тисячоліття відбувати на цьому острові ув’язнення Самотністю. Дивитися, як невидимі кораблі відвозять за обрії рідних мені і дорогих, як бузкові ангели відлітають у сади Господні із людськими душами… І кожного — хто в руках ангелів і в трюмах кораблів — щось чекає попереду. Кожен з них жевріє тривогою і надією. Тільки мене ніхто не жде, нічого не чекає попереду, у мене немає ані дня, ані вечора, ані сьогодні, ані завтра… Тільки тужлива Самотність, що до відчаю страшно пахне опалим, сумним осіннім листям. І я заволав од відчаю! І в цю мить душа із острова Самотності знову повернулася в долину Святого Івана.

І як потім розповідали, я почав істерично бити собою об землю і кричати:

— Чому я знову народився?!

Чому я знову народився?!

Чому я знову народився?!

Мене почали обливати Зрячою Водою, хрестити… Проте нічого не допомагало. Я і надалі метав собою по берегу Кривуліни, заламував руки і криком питав у Зрячої Води:

— Чому я знову народився?!

Чому я знову народився?!

Чому я знову народився?!

Коли стало зрозуміло, що ані чудодійством молитв, ані милістю Зрячих Вод мене не вгамуєш і я можу сам себе — згубити, баба Фіскарошка і нанашка Кутузовка схопили мене, заламали за спину руки і потягли додому на Небесі. Проте і по дорозі я не переставав лементувати:

— Чому я знову народився?!

Чому я знову народився?!

Чому я знову народився?!

Звісно, про істерику опісля я нічогісінько не пам’ятав. Та й досі не можу ні краплини згадати. Але ось надалі у житті я багато разів себе відчував на острові Самотності і з вуст якось само по собі — і, найголовніше, дуже природньо — зринало:

— Чому я знову народився?!

І так само, як на острові Самотності, пахло печаллю і відчаєм опалого осіннього листя.

* * *

Пройшовши через долину Святого Івана, ми зупинилися на березі Кривуліни. І тут я побачив великий білий-білий човен, що наближався з боку монастиря. На ньому не було жодної людської душі. Тільки на кормі стояв величезний і такий же увесь білосніжний лелека із широко розпростертими крилами. Вони, очевидно, слугували вітрилами, бо як тільки птах повертав крилами, човен одразу міняв напрям й рухався надалі плавно і швидко, наче ним веслували вправні гребці. Проте найдивнішим було не те: жодного разу — ані до цієї миті, ані опісля — на Кривуліні подібний човен більше не з’являвся. Мамка зійшли вниз. Не стільки очима, як дивовижним внутрішнім зором, я відчув: води радісно скрикнули, весело заметушилися і співаючими хвилями кинулись назустріч мамці. Вони нагнулись, зачерили повні долоні вдячної води і, дивлячись, як підпливає човен, мовили мені:

— Ми не будемо довго прощатись. Прошу тебе тільки одне: коли я сяду у човен і попливу, знову добре дивися за мною. Якщо обернуся, крикни на мене. Дуже кричи, щоб не робила цього.

І раптом я помітив, як в кутку лівого ока у мамки народилася сльоза, почала швидко виростати і покотилася по щоці. Це була перша сльоза, яку я у своєму житті побачив на обличчі моєї мамки.

— Невже ви, мамко, мене залишите? — запитав тремтячим голосом я.

— Я вже говорила, я буду завжди з тобою… всіма вами. І ви це будете відчувати, — відповіли мамка.

В цей час, м’яко торкнувшись носом берега, зупинився білий човен. Білий лелека опустив крила і, навіть не глянувши у наш бік, заклично заклекотів і підняв дзьоба уверх. Мамка взяли мене за плечі і, пильно-пильно дивлячись у вічі, мовили:

— Ти мусиш, дитино, запам’ятати, що скажу тобі. Світ зовсім не такий, як тебе вчать у школі і будуть далі навчати. Світ — це зовсім не те, що