Читати книгу - "Ярино, вогнику мій"

Коли доїхали до будинку лікаря, султані наказала євнуху вийти і запитала у Ярини:

– Чому ти заступалася за Аяза перед покійним ханом, якщо кохаєш свого козака?

– Тому що я багато чим зобов’язана Аязові – він викупив мене, позбавивши від усіх принижень рабства, і завжди ставився до мене з повагою. Я не можу відплатити злом за добро. Аяз кохає мене щиро, але якби моє серце було вільним, то я б і тоді не віддала його йому – в Аяза є дружина, яка кохає його всією душею, і для неї моя поява стала горем. Тому я не хочу бути причиною страждань жінки, яка їх не заслужила. І прошу тебе, моя султані, пробачити і Аяза, і мого Данила і відпустити нас із ним додому. Так буде краще для всіх!

– Поки поживеш у лікаря, а я поміркую над твоєю долею, – наказала Латіфа, вислухавши.

– Що ти зробиш із Данилом, господине моя? – похмуро запитала Яринка, соромлячись спитати і про Аяза.

– Я сказала тобі, що я вирішу твою долю, а поки йди, – строго відповіла султані.

Ярина, не встаючи з сидіння, схилила голову в поклоні – по-іншому тут уклонитися було неможливо, і вискочила з візка.

Повернувшись додому, Латіфа остаточно заспокоїлася і наказала негайно схопити Ферхата і на світанку повісити. Трохи поміркувавши і пригадавши, що, незважаючи на все своє паскудство, Сіразі віддано служив її родині, Латіфа вирішила пробачити йому та призначити кизларом-агаси.

Сам Сіразі не забарився подякувати Аллахові і за те, що викрутився, і за те, що збулася його кривава мрія. А наступного ранку не зміг відмовити собі в задоволенні помилуватися на страту свого недруга. «Нарешті можна буде спокійно пожити! Хоч на старості років!» – думав мерзотник, уперше в житті вільно походжаючи палацом.

Однак у Латіфи залишився найважливіший клопіт: як розсудити три люблячих серця так, щоб не було кровопролиття і при цьому всі залишилися задоволені. І на це запитання жінка ніяк не могла знайти відповіді.

Благородне серце відвернеться від щастя, побудованого на нещасті інших людей.

Віконце в тюремній камері Чуфут-Кале, що являла собою вирубану в скелі печеру, було маленьким, але з нього можна було побачити дивовижної краси мозаїку з сірих гір та жовто-зелених долин між ними, оповитих серпанком літньої спеки.

Аяз похмуро споглядав цей чудовий пейзаж, бо зайнятися було нічим. За час свого ув’язнення він багато чого переосмислив, прийняв дуже важливе рішення і лише терпляче чекав того часу, коли Латіфа накаже його відпустити. Він не сумнівався, що тітонька його не стратить, але молив Аллаха, щоб вона випустила його вчасно.

Двері його темниці розчинилися, й охоронець покликав його. Аяз послідував за ним. Проходячи повз інші тюремні двері, він побачив Данила, який стояв біля заґратованого віконця. Суперники обмінялися сповненими ненависті поглядами, проте й слова один одному не сказали.

На подвір’ї Аяза чекав щасливий Бійтемір. Весь цей час хитрий старий настирливо домагався аудієнції у калги Газі Ґерая.[85] З Газі Аяз приятелював із дитинства, тому Бійтемірові було неважко переконати калгу, що з Аязом вчинили несправедливо, й ублагати його звільнити вихованця.

– А що буде з Данилом? – запитав Аяз, вислухавши Бійтеміра.

– Калга-султан не зважився вирішити його долю, не бажаючи дошкулити ана-беїм. Поїхали краще звідси, господарю мій!

Повернувшись додому, Аяз написав невелику записку Латіфі та наказав Бійтеміру збирати речі, а сам вирушив до Мустафи, розраховуючи, що Яринка живе у нього.

За ці дні нещасна Ярина змучилася від тривоги – вона не уявляла, як учинить із нею султані, чи покарає Данила й Аяза. Неодноразово вона хотіла піти до палацу, щоб кинутися султані в ноги, або в Чуфут-Кале, щоб спробувати хоч що-небудь дізнатися про їхню долю. Але Ярема, Теміс і Мустафа її не пускали, розуміючи безглуздість і небезпеку цих затій.

– Не турбуйся, Ярино, – незворушно говорив Мустафа, з батьківською ніжністю обнімаючи заплакану дівчину за плечі, – якби султані побажала, то обидва твої красені вже давно були б страчені. А так нехай поки посидять, охолонуть. Відпустить вас усіх султані – ось побачиш! Не було ще такого випадку, щоб вона когось суворо або несправедливо покарала.

– Але ж стратила ж вона Ферхата! – чмихаючи носом, говорила Яринка, бо Сіразі прибігав до лікаря випросити мазі для свого синця та похвалитися успіхом.

– А ти що, шкодуєш за цим негідником?

– Ні.

– І правильно! Він отримав своє чесно заслужене покарання, а твої красунчики виправдані в очах султані вже тим, що влаштували таке неподобство через кохання! Вона така ж жінка, як і всі, і її страх як розчулюють любовні скандали та історії. Так що не турбуйся даремно, а то наживеш собі розладнані нерви і нетравлення шлунка, і мені доведеться тебе лікувати! Я не раз помічав, що всі ті мої пацієнти, хто марно тривожиться, потім слабують на шлунок, – незворушно говорив Мустафа. – Мені цікаво інше – яка ж це падлюка налаштувала ана-беїм проти твого любка?! – додав він, з осудом поглядаючи на Ярему, але пригнічена горем дівчина цього не помітила. – Ось цього ябедника не завадило б гарненько покарати, щоб іншим разом не кортіло!

Сам Ярема, намурмосившись, винувато відводив очі і мучився докорами сумління, розуміючи, що це він винен у новому нещасті сестри. Але покаятися не вистачало духу. Зате краще за всіх Яринку втішав Лаврін, який відвідував її щодня, – того вечора капи-кулу його не схопили, оскільки він розсудливо не встрявав у бійку. Проте старий змучився душею. Розпитавши Юсуфа про Латіфу, він зрозумів, що великодушна жінка не стратить його онука, а рано чи пізно відпустить. Але тоді Данило й Аяз знову спробують поділити Ярину за допомогою зброї! Саме ця обставина і тривожила старого.

Якось одного дня Ярина і Теміс сиділи вдома самі, коли в хвіртку постукали, а через мить у дім влетіла перелякана служниця, а за нею спокійно увійшов Аяз. Яринка схопилася, зацьковано дивлячись на нього, а Аяз не зводив із неї погляду своїх гарних очей,