Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Партія регіонів ніколи не була центристською політичною партією — це була лівопопулістська, патерналістська й авторитарна політична сила. «Неідеологічні авторитарні» політичні сили керують завдяки потужним політичним машинам, які використовують ефективний репресивний апарат. Але, як пише Іван Крастєв, «малоймовірно, щоб прихильники авторитаризму утрималися при владі у невеликих і слабких країнах, які розташовані поруч із Європейським Союзом або Сполученими Штатами, потребують кредитів МВФ, економічно та культурно пов’язані із Заходом, і де бракує жорсткої правлячої партії, яка не зможе або не захоче стріляти у протестувальників»[796].

Усі ці фактори стосувалися України, яка межує з чотирма членами НАТО та ЄС, постійно перебуває в умовах економічної кризи та потребує фінансової допомоги Заходу. Хоча Партія регіонів і була політичною машиною, вона ніколи не могла серйозно сподіватися монополізувати владу в Україні, збираючи близько третини голосів на пропорційних парламентських виборах 2006 та 2007 років. Результати «Єдиної Росії» у відсотках були удвічі вищими, і Владімір Путін був набагато популярнішим у Росії, ніж Віктор Янукович в Україні. На відміну від авторитарних режимів у Євразії, режим Януковича був значно менш ефективним, не зумівши утримати владу в протистоянні з Євромайданом. Силовики Януковича вбили близько сотні протестуючих, що було не набагато менше за кількість жертв розправи в Андижані у травні 2005 року, коли від рук узбецьких сили безпеки, за офіційними даними, загинуло 187 осіб. На хвилі суспільного гніву та обурення, втративши підтримку частини силовиків, президент Янукович утік із країни, тоді як його колега Іслам Карімов залишився в Узбекистані, його авторитарний режим встояв, і репресії продовжилися.

Слов’янофільські та радянофільські орієнтири Партії регіонів не забезпечили їй політичної стабільності та монополії на владу, в досягненні яких великодержавні імперці та радянські націоналісти посприяли відповідно Путіну та Алєксандрові Лукашенку. У країні такого регіонального розмаїття, як Україна, ці орієнтири не були привабливими для більшості виборців, багато з яких активно діяли у структурах громадянського суспільства чи націоналістичних угрупованнях. Вони зуміли мобілізувати своїх прихильників проти «совка» Януковича та «Інших» із Партії регіонів, які блокували європейську інтеграцію України. У Росії та Білорусі великодержавні імперці та радянські націоналісти були привабливими для більшості, натомість прозахідні ліберали в Росії та антиросійські націоналісти у Білорусі втішалися лише підтримкою меншості.

Адміністрація губернатора Януковича створила в 1997–2002 роках у Донецьку таку модель управління, яку він під час свого президентства намагався поширити на решту України. Керстін Ціммер пише: «Партію регіонів не слід розглядати як актора, окремого від місцевої та регіональної влади. Місцеві чиновники також не сприймали цього “фундаментального” функціонального розмежування. Ресурси міста цілеспрямовано й централізовано використовувалися для втілення “мандату” партії»[797]. Донецька модель управління полягала у «злитті політичної та економічної влади, а водночас у цілковитому придушенні інакомислення та нестримній корупції» і багато у чому (хоча, звісно, не у демонстрації власних статків) була «продовженням радянської цивілізації». Ганс ван Зон описує цю модель як «напівфеодальний олігархічний капіталізм із командно-адміністративним підходом до управління, в якому не допускається жодної незгоди»[798]. У роки свого президентства Янукович прагнув застосувати цю ж модель у загальнонаціональному масштабі, проте не зміг, бо Донбас — це ще не вся Україна.

Але чи змогли б колишні злочинці стати респектабельними бізнесменами і грати за правилами, пішовши шляхом західних баронів-розбійників? Посол США у Києві Вільям Тейлор був типовим західним політиком і експертом, якому наївно хотілося вірити словам Ріната Ахметова про те, що саме так і має статися. Ці політики й експерти недооцінили неприборкану жадібність олігархів, їхню самозакоханість, потребу в державі (як і в Заході) для запровадження нових правил гри, їхню здатність діяти так, аби здобути величезну ренту, а також готовність європейських держав і офшорних податкових схованок приймати їхні брудні гроші. Посол Тейлор у своїх шифрограмах із Києва повідомляв, що багато разів зустрічався з Ахметовим, коли переконався, що той підтримує відкрите та прозоре бізнес-середовище. У своєму виступі 2006 року Ахметов сказав: «Я, безумовно, за європейський вибір. Я, безумовно, за європейські цінності»[799].

Але слова нічого не варті, важливі справи. Немає жодних доказів, що Ахметов суворо дотримувався закону в часи президентства Януковича, коли розширив свою бізнес-імперію за рахунок інсайдерської приватизації та державних замовлень, а його підприємства «експоненційно процвітали»[800]. Парламентська група Ахметова у фракції Партії регіонів проголосувала за «диктаторські закони» від 16 січня 2014 року. Ахметов лише говорив західним політикам і послам те, що вони хотіли чути, і так само, як Путін, упродовж багатьох років практикував радянські ігрища, обманюючи наївних представників Заходу і вдаючись до дипломатичної форми «маскировки» («маскування»).

Посол Тейлор повідомляв, що Янукович хоче змінити свій негативний образ, сформований після виборів 2004 року, і подолати лиху славу авторитарного правителя й корупціонера. Тейлор описав його як «стримуючий