Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

— Монархія померла, померла! — І зупинився.

— Можливо! — промурмотів окружний начальник.

Він подзвонив і сказав, коли увійшов черговий канцелярії:

— Передайте панні Гіршвіц, що сьогодні ми обідаємо на двадцять хвилин пізніше! — Ходімо! — сказав він до сина, узяв капелюха й ціпка, і вони подалися до міського парку.

— Свіже повітря не завадить, — мовив окружний начальник.

Вони поминули павільйон, де білява панна продавала воду з малиновим сиропом.

— Я втомився! — сказав окружний начальник. — Сядьмо!

І вперше, відколи служив у цьому місті, він опустився на звичайну паркову лаву. Він заходився креслити ціпком на землі якісь безглузді фігури і, ніби між іншим, сказав:

— Я був у цісаря. Власне, я не хотів тобі про це казати. Цісар особисто залагодив твою справу. Та більше ані слова про це!

Карл Йозеф просунув свою руку під батькову. Тепер він відчував худу руку старого знов так, як колись під час вечірньої прогулянки у Відні. Він більше не приймав своєї руки. Вони разом підвелися і пліч-о-пліч пішли додому.

Панна Гіршвіц вийшла в недільному вбранні з сірого шовку. Вузеньке пасмо кіс у її високій зачісці над чолом набуло барви її недільного вбрання. Вона, якомога поквапившись, устигла ще приготувати святковий обід: суп із локшиною, запечену яловичину і вареники з вишнями.

Але окружний начальник не зронив із цього приводу жодного слова. Так наче їв звичайнісінький шницель.

За тиждень Карл Йозеф поїхав від батька. Вони обнялися в коридорі, перш ніж сісти у фіакр. На думку старого пана фон Тротти ніжностей не годилося виказувати на пероні, перед очима випадкових свідків. Обійми їхні були, як завжди, квапливі, овіяні вогкуватим духом коридору і прохолодним подихом кам’яних плит підлоги. Панна Гіршвіц уже чекала на балконі, стримана, як чоловік. Марно пан фон Тротта силкувався переконати її, що махати вслід тому, хто від’їздить, — річ зайва. Вона, певне, вважала це одним із своїх обов’язків. Хоча дощу не було, пан фон Тротта розкрив парасольку. Легкі хмари на небі здавалися йому цілком достатньою на те підставою. Під захистом парасольки він сідав у фіакр. Тож панні Гіршвіц із балкону не було його видно. Він не промовив жодного слова. Аж як син уже стояв біля вікна вагона, старий підніс руку з випростаним указівним пальцем:

— Було б краще, — сказав він, — якби ти увільнився через хворобу. Армії не залишають без поважної причини!

— Слухаюсь, тату! — сказав лейтенант.

Перед самим відходом потяга окружний начальник залишив перон. Карл Йозеф дивився, як він ішов, випроставши спину, з піднятою догори парасолькою, схожою на оголену шаблю. Він більше не озирнувся, старий пан фон Тротта.

Карл Йозеф отримав відставку.

— Що ж ти тепер збираєшся робити? — питали товариші.

— Я маю посаду! — відповів Тротта, й вони більш ні про що не питали.

Він поцікавився, де Онуфрій. У полковій канцелярії йому сказали, що денщик Кологін учинив дезертирство.

Лейтенант Тротта подався до готелю. Повільно почав перевдягатися. Спершу відстебнув шаблю — зброю і символ честі. Він боявся цієї хвилини. Але, на подив собі, не відчув болю. На столі стояла пляшка «дев’яностоградусної». Йому навіть не кортіло випити. Унизу цвьохнув батіг: то під’їхав Хойницький забрати лейтенанта. Ось він увійшов до кімнати. Сів і почав дивитися, як збирався Карл Йозеф. Була пообідня година, на вежі вибило третю. У відчинене вікно пливли до кімнати всі ситі голоси літа. Саме літо кликало лейтенанта Тротту. Хойницький у ясно-сірому костюмі й жовтих чоботях, із жовтим батогом у руці здавався посланцем літа. Лейтенант провів рукавом по матових піхвах шаблі, витяг клинка, дихнув на нього, витер крицю хусточкою і вклав зброю у футляр. Так наче спорядив мерця до похорону. Перше ніж пристебнути футляра до валізи, ще раз зважив його на долоні. Потім уклав до футляра й шаблю Макса Деманта, ще раз прочитавши нашкрябаний на ній напис: «Покинь цю армію!» — казав Макс Демант. І ось ти кидаєш армію…

Кумкали жаби, сюрчали коники, внизу під вікном іржали гніді Хойницького, злегка сіпаючи невеличкий повіз; осі коліс рипіли. Лейтенант стояв у розстебнутому кітелі, з чорною каучуковою краваткою поміж розхристаними, зеленими з-під споду ріжками коміра. Він обернувся і сказав:

— Кінець однієї кар’єри!

— Так, скінчилася кар’єра! — промовив Хойницький. — Сама собою дійшла кінця!

Тротта скинув уніформу, уніформу цісаревого солдата. Він розстелив кітеля на столі, як навчено його ще в кадетському корпусі. Спершу відігнув цупкого коміра й поскладав та вмостив на полях рукава, а далі закотив долішню половину одежини догори, і вийшов невеличкий пакуночок, що виблискував сірим муаром підбивки. Зверху Карл Йозеф поклав чепурненько складені штани. Тоді одягнувся в сірий цивільний костюм, армійський пасок він залишив собі як останню пам’ятку про свою військову кар’єру (він ніколи не вмів обходитися з підтяжками).

— Мій дід, — сказав він, — мабуть, теж отак спакував колись свою військову персону!

— Мабуть! — потвердив Хойницький.

Валіза стояла ще відчинена, військова персона Тротти лежала в ній мертва. Час було замикати валізу. Аж тепер лейтенанта раптом пойняв біль, сльози здушили горлянку. Він повернувся до Хойницького й хотів був щось сказати. Семи років він став вихованцем благодійницького навчального закладу з дуже суворими правилами, десяти років пішов до кадетського корпусу. Ціле своє життя він був солдатом. Треба було поховати й оплакати солдата Тротту. Мертвого не опускають у могилу без сліз. Добре, що Хойницький сидів тут-таки.

— Випиймо! — сказав той. — Ви вдаряєтесь у меланхолію!

Вони випили. Потім Хойницький підвівся й замкнув лейтенантову