Читати книгу - "Повернутися дощем"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Цікаво, що Вусик скаже нашим? — обізвався Мона. — «Зачекайте, хлопці, там у кущах сидять наші обісранці?»
— Серуни! — виправив Злий. — Так і скаже!
— Аж соромно! — зітхнув Малий.
— Соромно завоняти танк, — буркнув Злий. — Малий, як справи?
— Живіт крутить! Не можу йти!
Поки хлопці чекали Малого, гуркіт стих, бо колона зупинилась.
— Малий, ти винен у тому, що ми пропустили історичну зустріч! — докорив Злий.
— Я вже… нібито, — сказав Малий, виходячи.
Хлопці почекали, поки їхній наймолодший побратим застібне пасок, і почали спускатися.
— Нічого собі! — присвиснув Малий. — Напевно, двісті одиниць буде!
— Стояти! Назад! — неочікувано скомандував Злий. — Він махнув відійти до заростів, пригнувся і побіг назад. — Лягли всі!
Хлопці припали до землі й лише тоді зрозуміли, що внизу коїться щось не те. В оточенні людей у камуфляжі їхні побратими кидали зброю та броники до купи. Під дулами автоматів бійців обшукали. Зі своєї схованки група Злого бачила, як з кишень їх побратимів діставали документи та телефони. Один чолов’яга заходився перевіряти мобільники: дешевенькі кидав на асфальт і трощив чоботом, решту складав у наплічник, попередньо вийнявши СІМ-ки.
— Опаньки! — почухав голову Злий. — Оце обламалися!
— Нічого не розумію, — розгублено кліпав очицями Малий.
— Що не зрозуміло? — буркнув Геннадій. — Наші потрапили в полон до росіян. Схоже, що це їхня техніка.
— Я відчував, що тут якесь попадалово, — сказав Злий, — говорив про це Вусику.
— Не думаю, що він зрадник, — захистив командира Мона. — Схоже, що його побратима, який дав інформацію, взяли в полон і змусили обманути.
— Але ж він — командир! — не вгамовувався Злий. — Як можна було так безпечно повести за собою людей назустріч колоні?
— Якщо по правді, то ніхто з нас і гадки не мав, що таке трапиться, — сказав Мона.
А внизу хлопці познімали кітелі та футболки, лишившись лише в штанях та берцах. Якийсь начальник почав переглядати документи.
— Треба виручати! — гарячкував Малий. — Там наш Кабан. Ми ж не кинемо його?
— Дідько! Так усе по-дурному вийшло! — похитав головою Злий. — Двадцять шість наших побратимів! От зараза!
— Давайте їх відіб’ємо! — запропонував Малий.
— Як? — Мона глянув на Малого, як на божевільного. — У кожного з нас по три-чотири патрони на дві сотні важкої техніки. Ти взагалі нормальний?
— Я нормальний! А ось друзів залишати у біді — це як по-твоєму?!
— Таке враження, що ти сюди із дитячого садочка «Сонечко» прийшов, — сказав Злий. — Помовчи!
Полоненим наказали лягти на асфальт.
Кабан ліг, повернув голову і непомітно поглянув угору, де лишилися його товариші.
— Кабан дивиться на нас! — з розпачем промовив Малий.
— Бачимо, не сліпі! — кинув йому Злий.
— Він просить допомоги!
— Кабан просить тебе помовчати і не видавати себе, — заперечив Мона. — Він добре розуміє, що нам треба сидіти тихо.
— Займіть зручні позиції, — наказав Злий. — Зброю не виставляйте, фейси також. Будемо чекати. У кого пляшка з водою?
— У мене, — сказав Геннадій. — Півлітра на всіх.
— Не густо, — зітхнув Мона, — але нам легше, ніж їм.
Сонце швидко викотилося в небо і взялося до звичної справи — нестерпно пекти в безвітряний день. Згори було видно, як спини полонених стають червоними, наче раки, їм не давали води, забороняли повертатися.
— Тварюки! Справжні фашисти! — лаявся Злий. — Асфальт так розжарюється на сонці, що тіла хлопців підсмажаться, як на пательні!
— Вони лежать уже чотири години, — поглянув на наручний годинник Мона.
— Наш Кабан ослаб, — сумно мовив Малий. — Він довго не протримається.
— Кабан радів, що в нього нема проносу, — згадав Злий. — Краще б він обісрався разом з нами! Ніколи не знаєш наперед, що може врятувати тебе.
До полонених під’їхала автівка, з якої вийшов, напевно, якийсь командир. Бойовики заметушилися і вишикувалися перед керівництвом. З машини дістали важкий бідон і велику пластикову ємність з водою. Полонених посадили колом на дорозі, дали миски з їжею, воду та по цигарці. В цей час оператор знімав усе на відео. Командир щось розповів на камеру, кожного полоненого по черзі підводили і змушували щось говорити. Коли командир з оператором поїхали, українським військовим завели руки назад і скрутили пластиковими затяжками. Під’їхала вантажівка, з якої сипонули озброєні кадирівці — смагляві, чорнобороді, вони голосно розмовляли і багато жестикулювали. Полоненим зав’язали очі і наказали сідати у вантажівку. За мить машина повезла їх у невідомому напрямку, і колона рушила далі.
— Ось і все, — сказав Злий. — Малий,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повернутися дощем», після закриття браузера.