Читати книгу - "Списоносці"

«Шульок. Кажіть, Порпаці!

Порпаці. Дозвольте… Сас… Сас… умер.

Шульок. Умер?

Порпаці. Так… Точніше… Він не вмер, не витримав допиту і сконав.

Шульок. Хто вів допит?

Порпаці. Райнаї… а за його наказом… я…»

В цю хвилину Шульок знепритомніла, і засідання було перервано. Наступного дня я довідався від адвоката, що Шульок — рідна сестра Саса. В цій справі вислухали також Магду і припинили їй виплату пенсії. Магда поводилася дуже стримано. Вона до кінця вперто твердила, нібито їй був невідомий характер твоєї роботи, і вона знала тільки те, що ти — офіцер генерального штабу. Нарешті, в цій справі допомогла заява Магди, підтверджена Жолтом, що ви з тридцятого рой|і по суті не живете разом, а з сорок четвертого про тебе, мовляв, немає ніяких відомостей.

— А що сталося з Шульок?

— Її за власним проханням замінили іншим засідателем. Я чув, що вона лікувала свої розладнані нерви в санаторії, але зараз вже здорова і знову працює в Спілці. До речі, наприкінці наступного тижня вона поїде в Стокгольм на міжнародну жіночу конференцію. Якраз учора я читав про це в газеті.

Титус не знав про мої відносини з Веронікою і тому не мав навіть уявлення про те, що творилося в моїй душі, коли я слухав його розповідь. Тільки тепер я зрозумів усю трагедію Вероніки. Як почувала вона себе, довідавшись, що сама вбила рідного брата? В цей час я вперше в житті відчув велику слабість, але одразу ж узяв себе в руки. Ні, я не слабак! Геть сентименталізм! Що мені до того, якої думки про мене Вероніка! Ненавидить мене? Ну й нехай собі ненавидить на здоров'я! І я теж ненавиджу їх усіх, бо з їхньої милості я став бездомним жебраком. Через них я не можу жити відповідно до свого рангу, до свого високого становища в суспільстві. Адже в колишній Угорщині я був би вже напевно генералом. Так, одержував би пенсію і не мусив би танцювати під чужу дудку! Що ж, справа цілком ясна. Або вони нас, або ми їх. А Вероніка належить до них. Зрештою, яке мені до неї діло? Сас повинен був загинути. Так мало бути. Тепер там на посаду міністра на одного претендента менше. А Сас став би міністром, бо він був більш здібний, ніж його товариші.

— Над чим ти задумався, Акоше? — спитав Титус.

— Я думаю про те, — сказав я, отямившись, — скільки ще труднощів стоїть перед нами. До речі, що сталося з Порпаці?

— Його повісили.

Якийсь час ми сиділи мовчки, нігби в скорботі. Та я не відчував до загиблого ні крихти жалю. Порпаці поводився як боягуз і зрадник, а тому цілком заслужив таку долю. До того ж він ще й брехав, причому надзвичайно невміло і незграбно. Бо ж Сас загинув не в процесі допиту, а його ліквідував за моїм наказом Порпаці разом з своїм товаришем, прізвища якого я не пригадую. Він гадав, що брехня врятує йому шкуру і пом'якшить вирок.

— Які твої плани на майбутнє? — спитав Титус.

— Роботи так багато, що не знаю, з якого кінця починати. Думаю, власними силами ми неспроможні звільнити країну. Для ліквідації комуністичного ладу в Угорщині потрібна війна. Саме тому я не згоден з концепцією про створення в країні численних змовницьких місцевих організацій, які можна було б використати під час майбутнього повстання.

— Це просто самогубство. Невже справді є такі безглузді плани?

— Так гадають деякі американські офіцери.

— Діючи за такими принципами, ми посилатимемо найкращих своїх людей на вірну загибель.

— На мою думку, любий Титусе, — сказав я, — настав час організувати в Угорщині серйозну розвідувальну мережу, щоб перейти до активної роботи.

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що ми всюди повинні мати надійну людину на керівній посаді. Треба поновити старі зв'язки. Скажи-но, ким працює тепер, наприклад, Гохман-Горваї, колишній фабрикант?

— О, він зараз великий начальник, — відповів Титус. — Працює в якомусь міністерстві технічним радником.

— От бачиш! А як ти гадаєш, чи принесла б нам користь відверта розмова з паном Гохманом? Що коли його запитати, які були в нього зв'язки з англійським капітаном Гастінгсом? Яку таємну угоду він уклав з генеральним штабом? Які були в нього стосунки з підполковником Акошем Райнаї? Словом, поставити йому цілу низку дуже неприємних питань.

Титус замислився.

— Або візьмемо того ж Дьярматі, — вів я далі. — Ти пригадуєш його?

— Звичайно.

— Так от, цей наш дружок, — тепер визнана людина в пресі. Він видає себе за учасника революції дев'ятнадцятого року, але мовчить, що працював у свій час нашим агентом.

— Ясно, Акоше, — погодився Титус.

— От, бачиш, де наш золотий фонд.

— Але ж для цього треба зібрати чимало матеріалів.

— Це вже зроблено. Я тобі дам список осіб, які працювали колись агентами другого відділення генерального штабу. Ти його добре вивчи. Потім за допомогою Магди і Жолтіа встановиш, де працює той чи інший колишній агент, а тоді вже лишиться тільки поновити зв'язки. Якщо хтось з них запротестує, його слід просто ліквідувати.

Титус посміхнувся.

— Чому посміхаєшся? — спитав я.

— Мені смішно, що ти повчаєш мене з таким серйозним виглядом. Невже ти думаєш, що я ці два роки спав, що в мене теж не виникали такі самі думки?

— Сподіваюсь, ти не образився?

— Зовсім ні. Але я теж не забув своїх колишніх друзів, у тому числі й товариша Гохмана-Горваї. Словом, у нас є чимала організація, яка готова діяти. Тільки скажіть, що вам треба. А список я вивчу напам'ять.

— Треба, Титусе, — сказав я, — створити на радянському кордоні «ворота». Англійці й американці вважають це надзвичайно важливим заходом. З Туреччини пробиратися в Радянський Союз дуже небезпечно.