Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

Хоч Єменка відмовляв мене од цього, та я наполіг на своєму. Закинув за плече рушницю, причепив до пояса найкоротшу линву і по вбитих костилях подерся по скелі до входу в печеру.

Звідти мені в обличчя війнуло прохолодою. В коридорі панувала тиша, і тільки струмінь повітря з шелестом виривався з темної горловини. Я засвітив ліхтарик, рушив уперед і, тримаючись за линву, яку ми залишили тут, швидко дійшов до штольні. Підніматись було важче, ніж я сподівався. Добравшись майже до половини крутого схилу, я раптом відчув свист вітру з боку темного виступу. Зацікавившись, я посвітив на стіну і побачив, вузький прохід, що віз убік. Раптом мою увагу привернула зовсім світла стрілка, висічена на скелі. Я обережно виліз на низенький виступ, придивився до позначки: і зрозумів, що її міг висікти тільки Олег, бо під стіною-лежали ще свіжі уламки камінців, які під час роботи обсипались на темне дно печери.

Я гукнув у прохід, сподіваючись, що Олег відповість. Мій голос луною відбився од стін і десь пропав у долині, знову настала тиша.

Я нерішуче потупцювався на виступі і вирішив оглянути коридор, на який вказувала стрілка. Вузький прохід несподівано став широким і пішов похило вниз. Навчений досвідом, я ступав дуже обережно, крок за кроком, бо в цьому тунелі десь міг бути глибокий колодязь, пробитий колись водою. І справді, незабаром я побачив перед собою глибочезну розколину. Вона була з метр завширшки, але для кам'яної труни цього цілком досить.

Обережно перескочивши цю кам'яну пащу, я за хвилину опинився у великій печері. Дно тут було завалене уламками породи, химерні темні закутки здавалися численними отворами до кам'яних надр. Біля однієї стіни я натрапив на якусь перешкоду. Присвітивши, я завмер і скрикнув з переляку.

Переді мною були обриси людських ніг у білих шкарпетках. Точнісінько так «наряджають» людину в труну.

За кілька секунд я вже опам'ятався, ступив уперед, присвітив ліхтариком ще раз і побачив на землі… Олега! На мить я розгубився, але потім кинувся до нього.

— Олег, Олег, що з вами?

Реакція на мій вигук була несподівана.

Геолог розплющив очі, скрикнув, і не встиг я опам'ятатись, як він ударив по ліхтарику. Ліхтарик погас і відлетів десь у пітьму. Олег схопився на ноги й крикнув:

— Хто ви?

— Тьху, сонько, це ж я…

— У-ух, — зітхнув геолог. — Ну й налякали ж ви мене! Де мій ліхтар?

— А ви мене. Я подумав, що тут якийсь покійник.

Після цієї короткої розмови Олег розповів мені про свої пригоди.

Під час вчорашнього огляду вузького проходу штольні геолог знайшов на землі кілька уламків породи, які за звичкою з професіональної цікавості поклав у ранець. Натрапивши потім на уламки такої ж породи в каньйоні біля зруйнованого житла, він зрозумів, що саме знайшов його дідусь. Олег вирішив на ранок негайно дослідити прохід. Дійшов до великої печери, старанно оглянув стіни, відбив кілька кусків породи і побачив, що не помилився. Хлопця охопила невимовна радість, після чого настала реакція. Адже геолог цілу ніч перед цим не склепив очей, бо думки про те, що він знайшов ключ до покладів, не давали йому заснути. Зморений хлопець приліг на хвилинку перепочити. Черевики він поклав під голову замість подушки і заснув як убитий.

— Найбільше злякали мене ваші білі вовняні шкарпетки, — вигукнув я, ледве переводячи дух від сміху. — Але досить, скажіть же, нарешті, що ви знайшли?

Олег посвітив на кусок породи, яка заблищала тьмяним сріблом у променях ліхтаря, зважив грудку в руці й виразно вимовив:

— Молібден!

— Молібден? — перепитав я здивовано.

— Так! Метал молібден, вірніше кажучи, мінерал молібденіт, з якого добувається молібден. Цей мінерал зустрічається на землі в такій кількості дуже рідко. Мій покійний дідусь був людиною надзвичайно прозорливою. Ще тридцять років тому він передбачав, яке величезне значення матиме цей рідкісний мінерал. Тому він так дбайливо оберігав поклади, боявся, щоб скарб не потрапив до рук ненависного царського самодержавства. Здається просто неймовірним, як взагалі дід знайшов цей скарб. Яку треба було мати винахідливість і витримку, які глибокі знання, щоб самому, в тяжких умовах, блукаючи в лабіринтах скельних горизонтів, ходів, шахт і коминів, знайти цей дорогоцінний мінерал. Його ім'я назавжди буде вписано золотими літерами в історію нашої геології.

Олег стояв випроставшись і ліхтариком освітлював печеру. З усіх боків іскрилися сріблясті стіни, западини й виступи. Ця печера теж утворилася внаслідок ерозії — тут не було задухи, бо навколо зяяли отвори, крізь які циркулювало повітря.

— Думаю, що вся ця частина гори складається з молібденіту і дальша розвідка покаже, які запаси мінералу тут залягають, — міркував Олег.

— Напевне, час уже повернутися до товаришів. Вони там сидять і з нетерпінням чекають обіцяної розгадки, остаточних наслідків нашої важкої подорожі.

Олег ляснув себе по лобі й заметушився.

— Звичайно. Я так захопився своїм відкриттям, так сп'янів од радості, що про все забув…

— І про Тамару? — спитав я жартома.

Він голосно зітхнув. Наступила коротка пауза. Нарешті хлопець серйозно відповів:

— Тамари це не стосується. Ви ж самі добре знаєте, що не можна забути того, хто завжди в серці. Ходімо!

Як тільки ми з'явилися у «вікні» білого світу, товариші одразу ж побачили нас і побігли назустріч.

Олег спустився додолу першим і майже впав Тамарі в обійми.

— Олег, Олежка, з чим ви прийшли? — нетерпляче питала дівчина, заглядаючи хлопцеві в очі.

Ми теж пильно дивилися на Олега.

— Двадцять років тому сюди, в цей незвіданий світ скель, — почав геолог свою розповідь, — проник мій дід з своїм вірним товаришем і помічником — Хатангіном, дідом Єменки. Дідусь мій був геологом рідкої вдачі й витримки і після довгих, важких шукань справді знайшов тут неоціненний скарб. Усі ми були певні, що це золото. Так само думав і той