Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

Старий дук Ґермантський уже не виходив у світ, проводячи цілі дні та вечори у своєї амантки. Проте на сьогоднішнє свято він таки заскочив на хвильку, бо тут була й вона, хоча нахопитися на дружину йому б не хотілося. Я його не помітив і навряд чи впізнав би, якби мені його не показали. Від нього залишилася сама руїна, але руїна пишна, певніше, не руїна, а гарний романтичний уламок, така собі скеля в бурю. Батожене звідусіль хвилями страждання та пересердя на це страждання, на бурхливий прибій близької смерти, дуко-ве обличчя, поточене, як брила, зберегло свою подобу й орлій, завше дивовижний для мене профіль, воно було надщерблене, як гарна антична голова, якою ми радо, хай вона і понівечена, оздобили б свій робочий кабінет. Щоправда, лице його належало, сказати б, «сивій давнині», не лише тому, що його колись далеко лискучіша поверхня зашкарубла й уподібнилася до мережива, а й тому, що замість лукавого і веселого виразу з’явився вираз мимовільний і несвідомий, накладений хворобою, борюканням зі смертю, опором і трудами життя. Жили, стративши гнучкість, надавали колись погідному видові скульптурної цупкости. І хоча дук не здогадувався про це, крізь його карк, щоки й чоло прозирала істота, якій доводилося відчайдушно чіплятися за кожну хвилину, потрапивши в осереддя трагічного смерчу; тимчасом як сиві космики чудової його чуприни, нині вже поріділої, шпували піною по притопленому рогові обличчя. І ніби узрівши дивні й химерні відсвіти на скелях, ще хвилю тому забарвлених інакше, цю єдину призвістку близької бурі, готової поглинути все, я зрозумів, що ця олив’яна сірість здерев’янілих і зужитих щік, вовниста і майже біла сірість скуйовджених кучерів, це кволе світло, ще зачаєне у напівсліпих очах, не були барви нереальні, а, навпаки, аж надто реальні й водночас фантастичні, запозичені з палітри барв, незрівнянних у своїх жахних і пророчих чорнотах старости і близької смерти.

Дук затримався на яких кілька хвилин, і цього було досить, аби я збагнув, що Одетта оточена молодшими зітхальниками, кпила собі з нього. Але, цікава річ, він, колись майже смішний зі своїми звичками театрального короля, став справді величний, як і його брат, до якого, здерши з нього всі аксесуари, уподібнила його старість. Колись такий самий паняга, як і його брат, щоправда, на свій лад, він зробився мало не ґречний, хоча й тут по-своєму. Бо він не підупав такою мірою, як брат, який із чемністю забудькуватого хворого бив чолом тим, кого давніше зневажав. Але він одрях і коли збирався пройти крізь двері й, рушивши на вихід, спуститися сходами, старість, цей, що не кажіть, найжалюгідніший стан людини, який спихає її з верхівлі, мов царів грецьких трагедій, — старість, що змушувала його пристанути на хреснім шляху, яким стає животіння немічних горопах, аби втерти спітніле чоло і намацати ногою та знайти очима підступну сходинку, бо йому потрібна для непевних ніг і затуманених очей підпора, вона, ця старість надавала йому без його відома вигляду тихого і несміливого прохача — старість його звеличила, але воднораз і принизила.

Не годен уже обійтися без Одетти, сидячи завжди в однім і тім самім фотелі, звідки він через старість і подагру насилу підводився, дук Ґермантський дозволяв їй приймати приятелів, радих-радісіньких, що їх відрекомендують дукові, що вони зможуть озватися до нього і що він розповість їм про давні салони, про маркізу де Вільпарізіс та про дука Шартрського.

Отож у Сен-Жерменському передмісті неприступність дуцтва Ґермантських та барона де Шарлюса утратила свою позірну нездоланність, як і все у цьому мінливому світі, під впливом внутрішньої засади, про яку ніхто й гадки не мав: у пана де Шарлюса то була любов, яка завела його в неволю до Вердюренів, а потім — маразм; у дукині Германської — цікавість до всіх новинок і до мистецтва; у дука Германського — виняткова любов, подібна до тих, що вже траплялися з ним у житті, любов, яку неміч похилого віку робила, проте, тиранічнішою і слабинкам якої суворість салону дукині Оріани, де дук перестав показуватися взагалі, — зрештою, й салон той уже не діяв, — не протиставляла свого неприйняття, своєї вимоги світської спокути. Так змінюється подоба речей цього світу; так вузол володінь, кадастр доль, хартія становищ і все, що здавалося непохитним, вічно перероблюється, і очі того, хто вже пожив на світі, можуть бачити щонайґрун-товніші зміни саме там, де вони здавалися йому зовсім неможливими.

Іноді під поглядом старих картин, що їх Сванн зібрав зі смаком «колекціонера», вирішальним для відчуття немодного і старосвітського характеру цієї сцени, з дуком доби Реставрації і кокоткою — доби Другої Імперії, прибраною в один із його улюблених пеньюарів, дука перебивало цокотіння дами в рожевому; він умовкав і вліплював у неї лютий погляд. Хто знає, чи не помічав він, що й вона, як і дукиня, іноді верзе дурниці; хто знає, чи серед старечих химер йому не видавалося, що це власне вона, дукиня Ґермантська, якимось невчасним дотепом уриває його на півслові — і що він у палаці Ґермантів, як ув’язнений дикий звір, якому примарилося на мить, що він на волі серед пісків африканської пустелі. І, рвучко скинувши голову, — його круглі жовті очиці світились, як у хижаків, — він упинався в Одетту пильним поглядом, який давніше на вечорі у дукині Ґермантської, коли вона розпускала язика, вкидав мене у дрож. Достоту так само дук дивився тепер на зухвалу даму в рожевому. Але Одетта, чинячи йому опір, не відривала від нього погляду, і по хвилі, дуже довгій для глядачів, старий приборканий хижак згадував, що він не на волі у дукині Оріани, не у своїй Сахарі, де лежить сприходу коцик, а в пані де Форшвіль, у клітці звіринця, — вбирав голову в плечі, розсипаючи по них іще густу свою гриву, не знати, чи то полову, чи то білу, і підхоплював нитку розповіді. Здавалося, він не розумів, що хотіла йому сказати пані де Форшвіль, бо, зрештою, це мало його обходило. Він дозволяв їй запрошувати своїх приятелів на спільний обід; керуючись манією, набутою ще в попередніх своїх романах, і анітрохи не дивною для Одет-ти, звиклої до такої химерії у Сванна, манією, зворушливою для мене, бо вона мені нагадувала мої взаємини з Альберти-ною, — він вимагав, щоб ці особи відходили раніше, аби він