Читати книгу - "Нестерпний бос. Наречений за контрактом, Астра Вєєр"

Кирила викликають терміново до генерального, він одразу не йде, хмуро повідомляє мені, що у всьому розбереться. Наказує не наробити ще більше дурниць, а то доведеться прив'язати мене до себе, і бігати в пошуках, кому стали зайвими ноги.

Залишаюся одна з відчуттям, ніби я під арештом.

Спочатку вилаяла себе, поплакала. Кирило має рацію, я сама винна, на що тільки сподівалася, дурна? Потім стає так прикро-прикро, нічого ж поганого не роблю, а отримую і отримую від долі гострі каменюки замість приємних подаруночків. Ця моя вроджена віра в людей стільки лиха вже принесла. Не можна ж бути настільки наївною. От і з Бєльським знову повторюється, забулися всі висновки, бажання бути обережніше. Попливла, розтеклася, розмріялася.

Але навіщо я така йому?

Напевно, він вже сильно шкодує, що зі мною зв'язався. Вважає, що від мене лише на нові дурниці можна чекати. Я б на його місці мені не довіряла. Зрозумію, якщо кине. Зі мною ж не просто. Он, скільки приношу неприємностей. То з його двоюрідним братом познайомилися випадково, і мало не провалився договір, то зв'язок з Вітею заважав на кожному кроці. Вже не кажучи про Маринку, та відьма взагалі надумала мститися, та довести, що нічого не вигадувала, коли кинула на мене брехливі плітки після атестації.

Сльози капають на чистий аркуш паперу, викидаю його, новий беру. Рядки в очах розпливаються, але я хочу написати від руки, без пересилань поштою начальнику. В голові поки каша, думки важкі, похмурі. Зараз біг бос, старший Бєльський, зажадає від Кирила кинути мене, не ганьбити прізвище.

А мені чого тоді чекати? 

Кирило, він же найкращий у моєму житті чоловік, але... ніколи не ризикне місцем у корпорації. Він навіть пішов на угоду з фіктивністю, щоб у зручному кріслі всидіти. Кому-кому, а чи мені не знати, на що він піде заради звичного безтурботного комфорту.

Вибігаю з приймальні. Сподіваюся, ніхто не помітить мої опухлі очі після сліз. А якщо і помітять, то… то нехай, байдуже. Кожна собака в корпорації заглянула в чат. Що їм мої очі, є теми й цікавіші. Як я спокусливо заманюю Вітечку в кафе, а потім його наречену лупцюю в приймальні. У таких кількостях ганьба ще на мою голову не падала. Стільки бруду ще не виливалось. І я така засмучена, що більше не хочу виправдовуватися. Більше не бачу в цьому минулого сенсу.

Пощастило майже нікого не зустріти. Ну, майже пощастило. Все ж таки попалися дві жаби, подруги Марини з рекламного відділу. Помітили мене та хіхікали. Стерви огидні!

На прохідній повідомляю, що йду за важливим завданням від боса. Без перешкод пропускають, вилітаю на вулицю. Далі як в тумані. Сідаю в маршрутку, продовжуючи роздумувати, як бути, у мене навіть останнє житло відібрали. Поїхати за речами у квартиру Кирила я не наважуюся, ключ є, але без нього незручно вийде. Прийшла до тями тільки біля кас на автовокзалі з квитком у руках. Не даю собі озирнутися... страшно. Боюся здригнутися і передумати.

***

Продовження є, гортайте далі)