Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу"

Хоча вона не відрізнялася тонким смаком, але мала по-сучасному гострий розум, а тому, як здалося Юґірі, заслуговувала на повагу.

З Першої лінії Юґірі поїхав до садиби колишнього Великого міністра, де зібралися численні брати Касіваґі. Його запросили зайти в головні покої, де у вітальні незабаром його прийняв сам господар. Вродливе обличчя міністра, що завжди здавався непідвладним старості, останнім часом помітно схудло й заросло густою бородою. Навіть втративши батька і матір, він не мав би такого виснаженого вигляду. Дивлячись з болем на нього, Юґірі відчув, що на очі йому навертаються сльози, і, засоромившись такої слабкодухості, спробував опанувати себе. Заплакав і міністр, згадавши, що Юґірі був найближчим другом його сина. Нескінченно довгою була їхня розмова, сповнена сумних зізнань.

А коли Юґірі розповів про свої відвідини дому на Першій лінії, рукави міністра намокли так, ніби потрапили під весняний дощ, що спадав зі стріхи. Побачивши аркуш паперу з піснею матері принцеси про «перлини сліз», міністр поскаржився, що не бачить, але, втираючи сльози, почав читати, раз у раз схлипуючи. Від його колишньої впевненої, гордовитої постави не лишилося і сліду. Перед Юґірі сиділа жалюгідна заплакана людина. Хоча пісня нічим особливим не вирізнялася, але, видно, слова «перлини сліз нанизую» так зворушили міністра, що він довго не міг заспокоїтися.

«Тієї давньої осені, коли не стало вашої матері, мені здавалося, що в моєму житті не буде більшого горя, — сказав він нарешті. — Жінки живуть окремо, мало хто їх бачить, а тому невідомо, від чого вони страждають. А що стосується сина, то я сподівався, що завдяки прихильності Імператора, попри посереднє обдарування, він досягне з часом високого становища у світі. Що вище він піднімався, то більше людей шукало в нього підтримки, і його смерть по-різному їх засмутила. Мій глибокий смуток за ним ніяк не пов’язаний ні з його чинами, ні з почестями. Він дорогий мені просто як син, якого я ніколи більше не побачу. І що тепер втішить мене?» І міністр задумано глянув у небо, затягнуте вечірніми хмарами, із сірою імлою на обрії. Сьогодні вперше звернувши увагу на вишню, з якої вже обсипався цвіт, він написав на тому ж аркуші паперу:

«Під деревом

Стою промоклий

Та сірою імлою оповитий

Весни цієї всупереч

Природному порядку».

На це Юґірі відповів йому:

«Мабуть, покійний

І не думав, що колись

Залишить вас назавжди

Та імлу вечірню

На вас накине».

А ось що склав Кобай:

«О, як прикро,

Що весни не дочекавшись,

Вишневий цвіт опав!

Кого ж хотів він одягти

В імлу вечірню?»

Поминальні обряди відбулися з небаченою пишністю завдяки зусиллям дружини[429] Юґірі та його самого, який подбав про винагороду для монахів, що читали сутри.

Юґірі часто відвідував удову Касіваґі, Другу принцесу. Як звичайно, завітав він до неї й одного дня четвертого місяця, коли яскраве небо звеселяло і рясно зеленіли дерева в саду, але в її домі, оповитому смутком і тишею, нестерпно довго тяглися дні. Всюди проростала молода трава, а в тінистих місцях, де піску було мало, сміливо пробивалися паростки полину. Сад, раніше дбайливо доглянутий, так свавільно розрісся, що кущики місканта, перетворившись на зарості, нагадували про осінь з її сюрчанням цикад. Усе навколо навіювало такий смуток, що Юґірі просльозився, заходячи в дім. Всюди висіли очеретяні завіси, у щілинах переносних зеленувато-сірих ширм миготіло темне вбрання миловидних дів­чат-служниць та їхні чарівні голівки. У будинку переважали похмурі, сірі барви. Цього разу гостя влаштували на галереї. Щоправда, декому з жінок це здалося нечемним, і вони спробували викликати матір принцеси, але вона не вийшла, пославшись на нездужання.

Розмовляючи з жінками й милуючись садом, Юґірі подумав, наскільки байдужими до людського горя здаються дерева, і сумно зітхнув. Особливо яскраво зеленіли дуб[430] і клен. Помітивши, як тісно переплелися їхні гілки, Юґірі сказав: «Хотів би я знати, що поєднало ці дерева?» — і, непомітно наблизившись до покоїв принцеси, додав:

«О, як хотів би я

Гілкою стати,

Щоб для вас опорою бути!

Бо так сказав колись

Бог-охоронець листя.

А ви тримаєте мене поза завісою, немов чужого. Справді, прикро...»

«О, який же він привабливий! Та які в нього вишукані рухи!» — перешіптувалися жінки, підштовхуючи одна одну ліктями.

А принцеса через свою помічницю Сьосьо, яка приймала Юґірі, передала:

«Якщо бог-охоронець листя

Давно цей дуб покинув,

То чому його гілка

Має шукати

Собі іншу опору?

Зізнаюсь, що такої недоречності від вас я не очікувала...» «А вона таки правду каже...» — подумав Юґірі, силувано всміхаючись.

А коли почувся шурхіт одягу матері принцеси, він стрепенувся. «Сумний цей світ, — сказала вона. — З кожним днем і місяцем наростає моя журба й, мабуть, через це я все частіше знемагаю в якомусь дивному заціпенінні. Але ваші відвідини надають мені сили, щоб висловити вам свою вдячність...» Було видно, що вона справді страждає.

«Ваше горе можна зрозуміти, але навіщо ви так глибоко в нього занурилися? Адже в цьому світі відбувається те, що має статися, і ніщо не триває вічно», — втішав її Юґірі, а сам думав: «Схоже, що в принцеси набагато тонша душа, ніж кажуть люди. І, напевне, вона таки справді страждає через людські пересуди, бо вийшла заміж за простого підданого, який до того ж передчасно її покинув...»

Схвильований цією думкою, Юґірі взявся наполегливо розпитувати матір про принцесу, її дочку. «Хоча принцеса не дуже гарна, — міркував він, — але й не осоружна. Тож навіщо було від неї відвертатися лише через нестямне кохання до красуні? Зрештою, найголовніше — добра душа».

«Чи можу я сподіватися, що колись ви поставитеся до мене так само, як до покійного?» — спитав Юґірі дуже шанобливо, але з виразним натяком. Одягнений в носі, він впадав в очі своєю високою, стрункою постаттю.

«Мабуть, ніхто не може зрівнятися з нашим покійним паном, — зітхнула одна з жінок. — Адже він був такий привітний і благородний!» «Але ж і цьому немає рівних, — заперечила інша. — Досить тільки глянути на його мужнє обличчя, щоб побачити, що немає у світі чоловіка, гарнішого від нього. Якщо вже так сталося, то було б добре, якби він не забував про нас».

«На могилі воєначальника зазеленіли трави ...»[431] — промовив до себе Юґірі. Відтоді не минуло багато часу[432]. У нашому мінливому світі завжди є причини для смутку. Як і от зараз, коли й вельможі, й простолюд оплакували, на жаль, передчасно померлого Касіваґі. Щедро обдарований від народження, він мав на рідкість чуйне серце, тому його смерть засмутила всіх, навіть тих, хто не був з ним близько знайомий: дрібних чиновників і літніх жінок... А що вже казати про Імператора? Щоразу, коли в палаці відбувався концерт, він згадував про нього як про непоправну втрату. Та й інші раз у раз повторювали: «О, як жаль, що немає Уемон-но камі[433]!»

Жалкував за ним і Ґендзі, минали дні й місяці, а він не міг його забути. Глибоко в душі він