Читати книгу - "Зраджений коханням, Шенна Кахрет "

—Ось, тримай, - Лестерн повернувся, простягаючи склянку.

Я глянула на хлопця і тут же відсахнулася. Це не був Лестерн. Це був Росс.

—Меллісо?

Голос. Голос виразно належав Акості.

Я стиснула очі, силкуючись вигнати цей обман розуму. Але коли знову відкрила їх, його обличчя все одно залишалося спотвореним образом Харісона. Знову і знову.

—Я всього лише хочу допомогти, - сказав він, і в гласі прослизнула лукава усмішка. Примарна рука простягнулася до мене.

—Забирайся! - закричала я, відступаючи до стіни. —Я не хочу тебе бачити!

—Меллісо, що з тобою?

Голос Лестерна звучав так, ніби виходив із далекої далечіні.

—Ти ж знаєш, що я кращий за всіх. Кращий для тебе. А ти... - він ткнув пальцем у мій бік із презирством, —нікчемне створіння. Що я в тобі знайшов?

Я глянула йому в очі. Секундний кобальт тут же перетворився на сірий камінь.

—Мелл-Мелл?

Я скрикнула.

—Що відбувається?

Хлопець зробив крок. Я відчула сльози на щоках, а потім спиною холодну стіну.

—Тримайся подалі!

Я опустилася на підлогу, притискаючи коліна до грудей.

—Меллісо, це ж я, Лестерн. - Голос пом'якшився, але мій страх не відступав.

Переді мною все ще стояв Росс із льодовим поглядом. Він наближався - кроки повільні, майже грайливі.

—Ти ж хочеш, щоб я допоміг тобі, - зі знущанням вимовив він. —Усім потрібна моя допомога, але ніхто не заслуговує на неї так, як ти, убога істота.

—Залиш мене в спокої, Россе! Будь ласка, не підходь, - шепотіла я крізь схлипування.

Але він тільки посміхнувся, насолоджуючись моєю безпорадністю.

—Бійся, інакше...

Його рука піднялася, готова завдати удару, але раптом завмерла в повітрі, і голос зупинився на половині фрази.

Інший, уже м'який глас пронизав туман у моїх думках:

—Меллісо, я всього лише хочу допомогти, - акуратно підбирав слова Лестерн. - Я тут. Росс давно поїхав, його немає.

Я глянула на хлопця через страх і пелену сліз. Це був Лестерн.

Він повільно, з побоюванням налякати, простягнув руку і торкнувся мого волосся. Погладив, немов заспокоюючи дикого звірка.

Я здригнулася, але він не відсмикнув руку, навпаки, сів поруч і акуратно обійняв, шепочучи щось тихе, заспокійливе.

—Усе гаразд. Я з тобою. Я ніколи не заподію тобі шкоди.

Я уткнулася обличчям у його плече, схлипуючи. Лестерн сів поруч і притиснув до грудей. Його голос, тихий і м'який, повторював одні й ті самі слова: «Не бійся, я поруч».

***

—Як щодо картин?

—Їх тут мало, - спокійно видала я. —У коридорі я бачила дві-три штуки. Усі з пейзажем.

Я тримала відстань у метр між собою та Лестером, весь час притискаючись до стіни коридору. Про обідню ситуацію мені навіть казати не хотілося. Акоста все розумів і не ставив зайвих запитань. Але я знала, що вони мучать його всередині.

—Рослини тут і зовсім рідкісні, так? - продовжила я діалог.

Хлопець намагався відволікти мене. Весь цей час ми гуляли коридорами і пішли до їдальні лише тоді, коли Рой повечеряв, як і більшість інших студентів.

—Їх на алеї вистачає, але можна і в кімнату привезти з дому або якщо замовити в інтернет-магазині, - відповів хлопець. —Елсі мала орхідею, але вона швидко загинула, тож дівчина навіть більше не хотіла заводити собі кімнатних друзів.

Я кивнула. Мій погляд зачепився за вікно, поруч із парадними дверима. За склом стояла ніч, але вуличні ліхтарі розсіювали темряву. Мої очі розширилися, коли побачила сніг.

Підбігши до дверей і відчинивши їх навстіж, я вибігла на вулицю в одній легкій сукні, кружляючи під снігом.

Це був перший сніг за місяць і останній цього року. Скоро Різдво, за ним Новий рік.

Танцюючи та відчуваючи, як швидко тануть сніжинки на щоках, я відчула тепло на плечах. Відкривши повіки, я помітила на собі курточку хлопця.

—Тобі не буде холодно? - стурбовано запитала я Лестерна, стягуючи з себе верхній одяг.

—Не турбуйся про мене, - відповів хлопець і знову одягнув куртку, цього разу застебнувши її. —Як там батьки? - несподівано запитав Акоста, як тільки ми почали свою прогулянку.

Ком застряг у моєму горлі.

—Вони загинули, - більш-менш спокійно відповіла я. —Сталась пожежа.

—Пробач, - голос хлопця звучав винно. —Я не..

—Не варто вибачень. Наше кохання не прожило і трьох років, навіщо знову відкриватися? - я, злегка посміхаючись, глянувши на юнака. —Твої як поживають?

Лестерн важко зітхнув, випускаючи пару з рота.

—Живі, здорові. Батько працює на заводі, мати господарює вдома. Живуть бідно, але не скаржаться.

—Вони не знають, що ти тут?

—Ні. Перш ніж опинитися тут, я навчався в університеті Улелі. Батьки й досі думають, що я там.

—Чому не розповісти їм правду? - запитала я, насупившись.

—Гроші, - спокійно відповів хлопець. —Вони почнуть промивати мені мозок, що це дуже дорого для нашої родини.

—Але ти все ще тут. Звідки такі суми?

—Яким шляхом я їх дістаю, тебе не повинно торкатися, - холодно відрізав Акоста, бажаючи зберегти м'якість у голосі. —Мої секрети не повинні тебе хвилювати, інакше ти не зможеш заплющити очі цієї ночі.

—Знову всіх вбиваєш?

—Знову? - перепитав Лестерн.

—У моїх снах ти тільки цим і займався, - зізналася я, знизуючи плечима.

—Не дивно, що тобі налякати Роя було простіше простого.

—Думаєш, перебір був?

—Ну, - простяг невпевнено хлопець. —Трохи не дотягнула до рівня.

Я хмикнула, кладучи руки в кишені курточки.

—Як довго я відвідую тебе у снах? - продовжив Лестерн зі сміхом у голосі.

Мені вже якось було не до веселощів. Захотілося перевести тему чи сховатися у своїй кімнаті. Я починала відчувати холод та сором.

Не бажаючи псувати цей чудовий вечір, я підбігла до найближчого невеликого кучугури і вирішила кинути сніжок в Акосту, але сніг розсипався в руках і лише малі крихти торкнулися толстовки хлопця. Я подивилася на Акосту з легеньким страхом в очах. Лестерн почав наближатися, маючи намір помститися мені за мою ідею. Я почала тікати.