Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Не згадано тут того факту, що він ще раз вийшов, а потім увійшов з бічного приміщення, пританцьовуючи по-китайському. У нього на голові був абажур від лампи, що імітував солом'яний бриль селян, які вирощують рис; він запитав: «Яким ви мене бачите?»

«Зараз я бачу вас як португальця. Ви стоїте в темній кімнаті, дивитеся на місце, яскраво освітлене сонцем. Між цим місцем і кімнатою — жалюзі. Ви дивитися крізь усі речі. Тепер у кімнаті стає зовсім темно, так ніби темрява змішалася докупи у діжці з чорнилом».

Я повторив таку «екскурсію» ще двічі в товаристві, а одного разу на самоті. Інтенсивності першого разу мені досягти не вдалося. Еріка Віман написала мені після своїх спроб, що їй незрозуміло, як можна ще раз наважитися на такий ризик, — вона зберігала спогад про почасти піднесені, а почасти жахливі «екскурсії» з дивним сяйвом та батискафами, що взялися не знати звідки. До речі, у своїх видіннях вона бачила мене та наших спільних знайомих й висловила таке судження, яке пізніше знайшло своє підтвердження. Деякі з нас мали вигляд сов-провісниць майбутнього, які сиділи на голих деревах, витріщивши свої великі очі.

Матіас додав: «Звичайно, — здається, я знову це чітко бачу в присутності Еріки, — все це ніби вимушений попередній перехід у те міжцарство, в якому душа проводить свій перший час після того, як покинула тіло. Мене долають сумніви, чи справді таке втручання, яке використовує хімію і алхімію замість важелів і механізмів, не є блюзнірством, чи легітимний шлях не проходить через піст і молитву, через зосередження й занурення в себе, чи не є для людини духовне керівництво краще за магічні шляхи».

Це нагадує висновок, зроблений Бодлером. І хоча обоє не дотримувалися власних правил гри, від того вони залишилися у виграші.

Одного разу достатньо — тут я маю віддати належне Еріці. Навіть Гурджієв був такої думки, принаймні щодо адептів. Вони здобули уявлення про масштаб, у межах якого рухаються як сліпі, одного разу вимірявши глибину, що зяє під дощаним дном їхнього човна. Так їм вдалося відчути ґрунт, і це розширення горизонту зберігається.

Здається, це було наступного разу, коли все пішло невдало: спершу пообідні години в товаристві, Фредеркінґ підібрав для кожного різні дози; в цьому плані він був справжнім майстром режисури. Його дружина також була присутня.

Цієї ночі десь унизу миготіли вогники на такій відстані, що перевершувала відстань між галактиками. Це вже більше не була просторова різниця. Вогники не були лихими, як на картинах Ієроніма Босха, вони були мертвими, і їх годі було оживити — кристалізоване ніщо. Печера світу була безрадісною глушиною, де не хотіло з'являтися жодне нове світло. Але ще було відчуття якоїсь присутності, що випромінювала смуток.

Також меланхолійною була самотня «екскурсія» в Равенсбурзі, яка розтягнулася аж до ночі. Я сидів біля вікна й дивився на сніг. Те, що сніг є барвистим, знає кожен художник — але тут він випромінював у дедалі сильніших еманаціях хмари й хвилі сяючої речовини. Навколо мерехтіли вплетені іскринки — scintillulae. Вони відскакували від яскравого світла у центрі.

Тут також була далечінь, я чув гавкіт собаки — то був міфічний вовк Фенрір. З піни, що текла з його пащі, постав Чумацький Шлях. Але простір не був неживим; він був пройнятий напругою очікування. Почасти я все розумів, але все одно було моторошно.

Я пройшовся туди й сюди, сів у крісло й взявся розглядати книжки. Книжкові корінці здіймалися як вежі — я й не знав, що в них криється така сила. Те, що вони були надрукованими, мали титульні написи й тексти, було несуттєвим, тут важив лише відблиск, платонічний відтінок духовної сили. Авторство було ніби крихітною позикою на короткий час.

Бачити таке явище, навіть саму лише візію мені не завжди доводилося. Добре, що наше сприйняття все фільтрує, що наші органи чуття розділяють, а слово фіксує. Я вийшов до іншого приміщення, де за столом сидів син; обід уже завершився. Дружина стояла у дверях у позі священника, схрестивши руки на грудях. Рукави звисали аж до підлоги. Вона видавалася світлою на тлі темної рами, я розумів, хто вона така і яка її роль, бачив тотемну тварину сина так само, як бачив книжки.

Усе було гаразд, усе було добре. Так я сидів доволі довго, розглядаючи їх обох, у спокійному, затишному приміщенні. Подібно до того, як перед цим з’явився вогонь зі снігу, тепер постала якась нова сила, виникла довіра до самого себе. Коли пізніше я розмірковував про це, то мені спало на думку, що тоді не було промовлено жодного слова.

Якщо наближення було невдалим, нездоланні відстані загрожують відрізати нас від буття. Але якщо воно вдається, тоді буття починає ущільнюватися: зовні та зсередини, минуле й майбутнє починають зливатися воєдино, світ стає гостинним.

Страх породжується сприйняттям моторошного. Він підступає до нас ближче, він входить у нас. Та нараз ми одержуємо ту мить, коли маска спадає і ми пізнаємо щось рідне — ми довіряємо йому, як нашому власному дому.

Немає нічого доброго в тому, щоб віднайти в суспільстві такі кордони, на яких наша behaviour, тобто поведінка, яку ми приміряємо на себе і з якою подобаємося собі, стає прозорою. Ми відчуваємо це вже під час доброї пиятики, а ще сильніше там, де навстіж розчахнулася брама у царство сп'яніння, яка була зачинена навіть від себе самого. Язді говорить про це у своєму трактаті про опій: людина не має курити опій самотою, але й не робити цього в присутності чужих.

Проте пристойність, якщо вона є справжньою, здатна сягати майже до нероздільного. Це можна бачити у хворих, які ще дбають про форми граматики, коли говорити стає важко, — вони «ще слідкують за собою».

Настрої, близькі до сп'яніння, не є строго відокремленими від норми; вони виплітаються на краях буденності. Нитка набуває незвичного кольору, але вона